Домарство
Хоча розрахунки вже давно вели в пастушому господарстві, тоді ще нікого не цікавив облік робочих днів. Ретельний облік самої праці почався щойно у так званих бутинах, тобто промислових вирубках лісу. В домогосподарствах ще донедавна не вели детального і точного обліку найманої праці.
Людина, яка господарює в домі, коли решта на полонині, зветься домарем. Коли інші літують, перебувають на толоках, зимарках або веснярках, він домарить. Усі покоси трави, годування худоби коло хати, роботи на подвір’ї, на городах і в хаті – це домарство. У домарській роботі найпершою справою є сіно, без нього маржина не перезимує, все тримається на сіні. Тому період косовиці вимагає найбільших зусиль. У домарській роботі постійні наймити працюють нарівні з ґаздами. Годування корів, доїння корів та овець, доглядання теляток – це їхня найважливіша робота впродовж цілого року. У давні часи наймитами ставали переважно люди, що прийшли з низин, нерідко то були втікачі. Так звана симбриля3 – угода про найману службу – колись укладалася на роки: на десять років, на п’ять, рідше на два. Як оплату наймити отримували не гроші, а одяг, овець, корів, іноді ґрунт. Такі наймити належали до родини. Нераз траплялося, і тепер ще трапляється, що здібний і працьовитий наймит, усиновлений ґаздою, успадковував його маєток і навіть родове прізвище.Найняти когось на кілька днів, тижнів чи місяців було дуже важко. Жодна людина не мала часу ані праці на продаж. Бо якраз тоді, коли робітники найбільше потрібні – в літній час сінокосів, – усі працюють надміру, працюють до ночі, при місяці, частенько навіть при лампах. Сплять дуже мало, починаючи роботу з першими проблисками дня. А в інші пори року, навпаки, часу забагато, і тоді праця не має ніякої ціни. Тому і співпраця завжди зумовлена бажанням – допомагають кревні, сусіди, побратими, знайомі, віддячують, як кому випаде, завжди добровільно й охоче, без примусу. Буває й так, що один дає забагато, а другий менше, немає грошових розрахунків, немає купецької свідомості, що весь час пильно рахує, іншому в зуби заглядає і на пальці дивиться. Може, давні люди сказали б так: «То гарний винахід, що працю обліковують, це добре і мудро, що визиск неможливий». (Бо ніхто з них не підозрював, що точний облік праці може служити для того, щоб витягнути з людини жили, висмоктати з нього життєві сили). «Але, так чи інакше, і такі часи були непогані, коли можна було працювати й допомагати із зичливості та приязні. Все робити по добрій охоті, а не бідкатися, що хтось комусь переробив або переплатив…»
Треба сказати, що з такими вільними людьми, з такою марнотратною працею, що залежить від доброї волі, важко було би зробити якусь справді дуже велику справу. Власне при будівництві вавилонської вежі люди розійшлися, бо були вільні, бо самі собі таке вигадали, а що їх ніхто не змушував, то кожен почав говорити своєю мовою, і велика будова занепала. Можна через це досадувати, можна хвалити неволю, прославляти її до небес, але варто засумніватися, чи невільники збудували б вежу – аж до неба. У наших горах люди з охоти і без оплати будували чудові придорожні хрести, каплички й церковці. Звісно ж, на гуцульську міру – куди там їм до неба…
Не слід думати, що в домарському житті свята, танці та забави мають менше значення, ніж сама робота. Люди, які щопівроку проводять на самоті по літовиськах, по стаях та оборогах для сіна, часто думають про хату передовсім як про місце, де можна – як то кажуть – набутися з людьми, наговоритися, навеселитися. Позаяк денних наймитів немає, саме забава збирає людей. «Робочих рук» нема. Нема взагалі ані самих рук, ані ніг, бо нема права неволити. Згадаймо, що у древній цивілізації рабів називали
Міра значущості, справа честі господаря – влаштувати прийняття якнайкраще, аби бажання, з яким працюється, не піддавали сумніву, аби зберегти кредит довіри на майбутнє. Уже під час роботи домашні виносять у поле чи до лісу наїдки, напої і тютюн для тих, що працюють, пригощають, якнайгостинніше запрошують, примовляють люб’язно і щиросердо, виправдовуються, просто-таки змушують до учти. Це розпалює завзяття, створює під час роботи настрій, сповнений веселощів та жартів, дух суперництва так, що все разом нагадує скоріше спортивні змагання. Після цілого дня напруженої роботи настає час забави: музика, танці, співи, розповіді, особливі, товариські ігри, відомі тільки у горах, є її змістом. Танцюють усюди: в хаті, у сінях, у стодолі чи на подвір’ї.
Любов до танцю повселюдна й охоплює все гуцульське життя. Танцюють і дорослі поважні люди, і навіть старі. Пісня розповідає про ґазду, який так завзято танцював, що протанцював навіть своє спасіння.
Гуцульських танців багато. Найпоширенішим є коло, танечний круг, що його називають гуцулкою: кілька або кільканадцять людей, тримаючись за плечі, рухаються в потужному розмахові, щораз більше прискорюючи темп, аж до знетями. Часом музика відразу поринає у вир, ввергаючи у нього танцюристів, а часом підходить до нього поступово. Чоловіки врізноманітнюють танець – присідають і танцюють, присівши, при самій землі, підстрибують щупаком угору, вигукують, співають, стріляють із пістолів. Усередині кола іноді вільно танцює одна або кілька пар. Часом, коли коло рухається потужно, але рівно й монотонно, наче махове колесо, замкнуті всередині кола танцюристи шаленіють дедалі більше й більше.
Найдивовижнішими є танці самих чоловіків. Є танець опришків, так званий аркан, сповнений молодечої ритміки з раптовими поворотами, коли для повороту потрібно вловити відповідну мить – ніби мисливець упіймав ціль, готовий до блискавичного удару. Є прадавній танець – так званий круглєк, – у якому танцюристи кружляють із піднятими топірцями. І в круглєку, і у святочних плєсах на Різдво видно, яке значення – на подив чужих – мала колись у танцях зброя. Старі оповіді переказують, як то давніше у танці підкидали гострі й важкі бардки так, що вони безперестану грізно свистали над головами. Як стріляли під час танечної забави так, що нічого не було видно від густого диму. І знову бардки одна за одною весело підлітали вгору і падали, але якось такого не бувало, щоб хтось когось скалічив чи поранив.
Для людей і родин, що мешкають далеко, толока є значною подією. Молодь бавиться, хлопці зближуються з дівчатами, поважні люди обмінюються думками. Часто співають свіжоскладені коломийки про якісь події, що хвилюють загал. Часом повістуни, байкарі або вмілі оповідачі приковують увагу, ніби зачаровуючи ціле зібрання якоюсь казкою, легендою, оповіддю. Старші ґазди діляться спогадами та переказами про давнину, про старовік.
Сидять старенькі, дими з файок, стеляться хвилі диму, розпливаються в тумани і хмари полонинські. Розступаються стіни хати, показуються стежки над урвищами і загони опришків на буйних конях, леґіні в мосяжних бляхах, вежі угорських замків на скелях, і крутяться скляні палаци змія… Або ж сяде серед хати, недалеко від вогню у величезній печі, поміж звуків цимбалів та скрипки, старий сивий ґазда з довгим волоссям, слухачі повсідаються на лави, стільці та припічки, а він наспівує, рецитуючи, і так починає оповідати пісню: «Послухайте, добрі люди, що хочу казати…»
Танці та змагання
Як тільки Фока повернувся з війська, відразу прославився як найкращий танцюрист, як леґінь, що вбирався у найпишніші строї, і як перший на толоках та в роботі. Про строї Фоки ще довго ходили перекази по гірських оселях, по містечках, по панських дворах та угорських замках. Йому так подобалося гарно одягатися, що навіть на полонину, куди добрі ґазди здебільшого йшли у старому поношеному вбранні, він ходив причепурений, і весь його сардак обтягували блискучі ретизи. Так само й пізніше, коли вже був старий. Коли повертався з полонини, то навіть коні його відрізнялися від інших, так гарно були прибрані китицями жерепу.
У ті часи люди не шкодували собі ні храмів, ні забав, не так, як тепер усюди празнують тільки по одному нещасному храмові. А тоді в Жаб’ї були два великі храми (на Божого Тіла і на літню Богородицю) і в Криворівні теж два (на Покрову і на осінню Богородицю), і в Ясенові два. А ще багато людей ходили на Івана Купала через Чорногору на храм до Ясеня угорського, про що тепер уже майже забули. Усі три Дідові суботи відзначали урочисто: навесні, влітку та восени. Згадували предків, вшановували померлих. Люди сходилися на цвинтар з усіх сторін, поводилися гостинно, смачно їли, попивали завжди угорське вино, коли вже дуже бідні – тільки горілку. На Великдень навіть священик святив вино або й горілку, навмисно кропив пляшки свяченою водою з тим, аби це не зашкодило християнам, аби не доводило до гріха.
Фоки не бракувало ніде – на жодному святкуванні, на жодному людному зібранні. А що Шумей зістарівся і Фока був справжнім ґаздою у старій ґражді, його дім був відкритим для всіх. І хоч стояв не при дорозі, але кожен туди заглядав чи й заїжджав, аби дізнатися, що діється, аби побачитися і набутися з людьми. Фока, як колишні гірські ґазди, нікого не відпускав, поки його не нагодує, поки не пригостить і дасть нічліг. А як, бувало, могли натанцюватися й навеселитися випадкові гості у старій Шумеєвій ґражді! Наслухатися співів, музики та всіляких оповідей. Вряди-годи заходили якісь подорожани, так звані «світовани», розповідали новини. А часом з’являвся такий дід, що раз на кілька років сходив зі свого верху, розповідав про давнину, воскрешав її перед слухачами. Ніби серце Верховини забилося у старій ґражді, ніби з її закамарків і подвір’ячок заговорили духи ґаздів та леґінів. Не рахуючись із коштами, Фока влаштовував гучні й пишні храми. Ще й перевершив у цьому давніх ґаздів.
Він усюди мав своїх танечних побратимів. Зустрічався з ними всюди, іноді аж у Сеґеті, куди ходив на ярмарки, а ще в Полянах Угорських, у Косові та Вижниці. Коли зустрічалися побратими, то так витанцьовували, що музикантам аж пальці пухли. А Фока з побратимом танцював і танцював, то приспівуючи, то стріляючи для втіхи. І так цілу ніч до ранку, а потім ще до полудня і ще трішки до вечора, а затим знову цілу ніч.
І що ж вони танцювали? Зображали давні пригоди своїх предків і свої історії. Замахувалися один на одного бартками, танцюючи і присідаючи, ніби погрожували, перекидали бартки один одному, ніби викликаючи до бою. Потім, наче після бою, єдналися, обіймалися за шиї і танцювали у злагоді. А потім кудись разом мчали з піднятими бартками, дивлячись удалечінь, шукаючи ворога. Так ніби разом мчали через гори, здобували міста, втікали від погоні. Потім дріботіли майже на місці, рівно, помаленьку, але вперто просуваючись уперед, увесь час до кола, наче показували спокійне пастуше життя. Знову музика зривалася, як водоспад, ніби зашуміла вода зі спущеної загати. Лунали викрики, а танцюристи в тому нестримному ритмі ледь похитувалися, міцно стоячи на ногах, ніби під ними несеться річкою дараба. Танець постійно змінювався, не був однорідним. Повторював усілякі історії – давні й теперішні.
Біда була тільки в тому, що Фока затанцьовував до знемоги кожного побратима, кожного здолав у танці, вимучив до краю. Слава про це рознеслася повсюди.
Аж одного разу з’явився у Сиґеті молодший від Фоки леґінь, родом з угорського боку, якийсь злидар і вбраний бідно, але що то шкодило Фоці! Звали його Мись, а жартома кликали «Мись чи Моцак», бо хлопець був сильний. Він витримував Фоків крок. Чого лиш Фока не пробував… І музик замінював, щоб були незаморені, свіжі. Й аркана танцював годинами, також замінюючи танцюристів, танцював так, аж підлога ламалася. І круглєка так само. Ніщо не допомагало. Мись танцював невтомно. І здобув слави у Сиґеті. Загірські люди пишалися, що один із них може дорівнятися у танці самому Фоці.
Та прийшла черга й на Міся. Якось до Сиґета на ярмарок прибув молодий Матійко з Криворівні, син Федора, побратима Фоки. То був справжній молоденький міцний бук, а не хлопець. Він постійно літував серед пущ під Чорногорою. Як приходив на полонину, то так собі об заклад мірявся силою і носив у зубах повну бербеницю бриндзи. Заклад вигравав, але виграшу не брав. Ніколи не шукав сварки, але хай би його тільки хтось зачепив! То був простий і щирий хлопець, ні на кого не ображався, але зачіпки нікому не прощав. Так ніби то теж був заклад: Ти до мого лоба берешся? Гей, дай і свого спробувати! Треба було мати здорові кості для таких спроб, до бійки з Матійком, бо сам він мав такий міцний череп, немов зі сталі. Стільки разів його рубали і били по ньому обухом, а він ставав щораз твердішим та міцнішим. Насправді він ніколи не думав про бійку. Матійкові думки були поглинуті худобою. Він постійно думав про всіх тих корів, про баранів і цапів, яких пас, з якими проводив своє життя. Весь час згадував їх, наче товаришів.
ebooksa