«Чи бажаєш сповіді та причастя?»
«Вже-м і висповідався, вже і посвятився, коли ступав на цю дорогу – дорогу лісового чоловіка», – поважно відповідав Довбуш. Так свідчать судові акти.
«Де твої скарби? – питали його інші. – Скажи, бо згинуть, пропадуть у скелях!»
Гаснучим голосом, слово за словом повільно відповідав Довбуш:
«У Чорногорі – в полонинах – Бог знає – земля знає – я знаю… Відкриємо, коли прийде час…»
Пошепки він попросив Іванка подбати про мазурських Сукових діточок. І, усміхаючись, наказав відвести Громову Хмарку до Ілька. Мабуть, думав: хай пани про коня подбають. Тільки це й зуміють.
Закрив очі Довбуш.
Іще марилося йому, що високо на скелі стоїть старий улюблений цапок з Кедроватої. Дивиться з цікавістю, крутить по-козлячому головою, приглядається уважно й допитливо. Впізнав Довбуша, прихильно й ніжно витягає мордочку.
– Мудрий ти, цапику мій найдорожчий, неборако! Ой, мудрий! – марив Довбуш. – І рогами не бив мене, коли я тебе дражнив. І не надто довіряв мені, хоч і побратимові. Завжди все робив розумно, знав, як треба.
А потім у тумані виплив дідок-віщун, любий старець. Солодко всміхається, радісно хихоче, киває головою на обидва боки.
Блакитні очі дедалі ближче, ближче. А потім ті очі розкрилися широко-широко, як неозора блакить без кінця-краю.
І не стало Довбуша.
Знову вогненним знаком розходилися вісті горами. І сумну жалобу заводили трембіти.
Чи чути вітру співи та плачі? Чи то зозулі закували, чи дрібні пташки в лісі заквилили? Чи заплакали Сукові дітки мазурські? Це всі бідарські діти плачуть – за Довбушем.
Вирок
Старі пожовклі судові акти, «Чорні Книги» та пізніші хроніки не раз ясно дають зрозуміти, як мучилися над ними ті, хто їх складав, адже й через роки свідки чи спільники Довбуша, котрих допитували під тортурами, – добровільно чи «корпорально» говорять про великодушність Довбуша. Звідки таке стосовно розбійника? А пісня та перекази сміливо славлять розбійника не звитяжного, не володаря, а подоланого, не за вчинки, а лиш за наміри. Навіть не наперекір мачушиній долі, а наче б із вдячності за надію, за молодість. Понад усе за свободу і заради мрій про свободу, давню та прийдешню. Його не тільки славлять, а й ставлять пам’ятники Довбушеві. І впродовж багатьох років не знайшлося жодного зловмисника, що зазіхнув би на них, що перемалював би пам’ятники або назвав їх своїм іменем, як це діється тепер у світі з назвами вулиць, площ, міст та гір. Бо не розбійники ці назви давали і не за розбій. Правду кажучи, і не за жодну цноту панську, селянську чи міщанську, і не тому, що так годиться, ані для нагороди земної чи небесної.
Так само, що б там не твердили чи тільки шепелявили про кінець Довбуша акти та хроніки, пісня, що її співають на всіх схилах карпатських хребтів, без жодних сумнівів запевняє, що Довбуш загинув не через брак сили, і сили ворожі його не здолали. Сам себе погубив. Грішне кохання до жінки задурило його, осліпило, поглинуло. Він забув про застереження віщуна та про голоси хвиль. Не лише пісня, а й оповіді, що ніколи не закінчуються і постійно виринають невідомо звідки, досі не знані, весь час інші, незмінно повторюють одне і те ж: він мав силу велетенську, кулі його не брали.
Акти стверджують, що Довбуш помер у Космачі, що потім його тіло везли возом до Коломиї і на всіх дорогах та роздоріжжях «публікували» смерть Довбуша й оголошували універсал воєводи. Що його потім виставили на публічний огляд, щоб залякати цілий народ.
Може, щоб отверезити? Але намарно. Бо пісня каже і цілий народ вірить, а гори свідчать, що Довбуш похований на Кедроватій полонині серед скель і скарбів неподалік Крісла Довбуша. Нехай собі пани брешуть, поки це їм виходить на здоров’я, нехай підгавкують підпанки, нехай чинодрали списують папір! І так їм ніхто не повірить.
Опришки взяли пана Довбуша на топори, плачучи над ним, перевивши його рани, занесли його на Кедровату. Адже він сам їм так наказав перед смертю:
ebooksa