Нехай тепер сидить собі там старий Андрійко! Хай тій закам’янілій бабі Євдокії оповідає те, чого інші баби мають вже досить. Нехай її зігріє або хай спробує її навернути чи, може, підбурити?! Ого! Хай там разом із нею сидить, перетворившись на камінь. То для нього найкраще побратимство.
І так би вже й було…
Але, коли заледеніє цей світ, коли зимовий вітер повіє від Чорногори до Льодової Баби, він різьбить тоді памороззю на молодих ялинках, що ростуть під верхом полонини, ніжну сіть. Видовжує смерекові голки у неймовірно довгі стовпчики та колонки інею, перетворює їх на крижані квіти, блискучі колючі будяки, пухнасту позолоту, довгі закручені завитки, узорчаті трояндочки, на майстерно сплетені сіточки, на крихітні мечі, корони та зірочки. Справжні казки з інею для молодих смерек вітер сам снує, гаптує, відтіняє.
І так само вітер висмикує на Льодовій Бабі іншу казкову тканину. Тче, снує, хочеш чи не хочеш, оповідь: про леґіника золотоволосого, про співака й опришка невинного з великого роду Василюків-Понеполяків зі знаменитого поселення Голови, який колись давно перебував власне там, на Льодовій Бабі.
Отож старий Андрійко, хоч уже, може, й замерзав і, не пильнуючи овець, почав кам’яніти зі смутку, тулячись до крижаної Попаді, однак, коли повіяв казконосний вітер, почав рухатися і наш повістун, як одна з тих строкатих ящірок, що весною повзають на Льодовій Бабі. Знову закортіло йому говорити. І приніс він нам із крижаної країни зимову оповідь, ту казку інею.
Тепер Андрійко вже не втручався до громадських справ, зі скарбами не путався, нікого не поривався ощасливити. Тільки оповідати. Це не шкодить: хай собі вибріхує, скільки хоче.
Однак люди нераз знущаються і з повістунів, навіть проклинають їх. Хто знає, чи щиро, чи через якусь образу на життя. Може, навіть за те, що їх дурять, що заслоняють їм, мов мальованою прикрасою, злу долю. Виговорюють усяке (і то дошкульно) ще й тепер і самому Андрійкові. Щоправда, перед тим, як він прийде, як почне оповідати, а також наступного дня після оповіді. Так уже мусить бути.
Але хай лишень десь з’явиться Андрійко: чи ввечері на толоці, чи по обіді в неділю, чи при засновинах хати, чи аж на полонині, всі враз одноголосно кричать, просять, набридають:
– Оповідай, Андрійку солодкий і пишний! Кажи, братчику! Абись дочекав сто літ! Абись ґаздував та й панував, Андрійку!..
І Андрійко, потираючи лису голову таким розмашистим рухом, ніби розчісував буйні кучері, втупившись в одну точку, таємничо посміхається. Страх який радий, але гейби трохи опирається і не хоче. Сідає, щось довбає у файці, довбає, поки не стане тихо. А тоді набиває файку тютюном і запалює кілька разів. Та щось надто довго думає, бо файка постійно гасне, нема з неї втіхи. І так, тримаючи в пальцях або притуляючи до губ згаслу файку, починає розповідати. І як запустить це веретено! Ого! Кінця не видно!
Сидить собі Андрійко, дивиться ясними промінними очима, кошлаті вуса настовбурчуються, а ніс розширяється від посмішки, наче міх. Тільки гляне, відразу тепло робиться на серці, любо на світі. Срібне довге волосся оточує лисину і спадає на плечі, ще більше виділяючи лису, велику, міцну голову. А які ніжні руки має Андрійко! Відразу видно, що нічого не робить.
І хоч йому дівчата й молодиці купили не одну кольорову шовкову хустку, щоб прикрашала його шию, файка швидко робить своє. За тиждень найгарніша хустка, вкрита пропаленими дірками, чорніє. Має такий вигляд, наче він її успадкував від прадідів.
Не лише про шовкові хустки не дбає тепер Андрійко, не дбає і про ґаздівство. Хай баби ґаздують! А він би тільки мандрував світами, царями, слухав би пісні та говорив про Дмитрика і про давнину. А баби дякують Богові, що Андрійко вже не втручається до господарства. Бо вже би пороздавав чи не всі свої хати першому-ліпшому приблуді із вдячності за те, що той слухав його побрехеньки, або за те, що той розповідав щось цікаве. А родина хай би пішла з торбами по світі! І сам Андрійко частенько й кількох грошів на тютюн не має. І не дбає про це.
Це дуже дивно, бо люди пам’ятають старі часи і вірять, що Андрійко знає все, геть усе про скарби. Тому також не бракує таких, які кажуть, що Андрійко – щоправда, добрий і навіть сердечний чоловік, – але таки хитрий. Бо колись давно, це всі знають, він розшукав десь аж під Паляницею, у якійсь ямі, величезний скарб: мідний котел, повний золота і брильянтів. І вже хотів витягти
Коли Андрійко оповідає, людей набивається до хати, як бджіл коло матки. Посідають, постають чемно, як у панському театрі. Андрійко під образом святого Миколая сидить на грубих ліжниках, на лаві в кутку. По обидва боки коло нього спираються на стіл довговолосі старці. Далі на лавах під стінами поважні ґазди. Баби, челядинський рід, десь на ліжках та припічках. Пообсідали їх густо-густо. То одна, то інша крутяться коло ватри, що весело тріщить у грубі. А молодші дівчата й дітлахи на верхній частині печі, як на поверсі, і з глибини запічка виглядають одні одним із-за голови. Молоді стоять коло дверей, коло полиць, або десь низенько присіли при самій землі на маленьких стільчиках. Усі не зводять очей з Андрійка. І так усі слухають, перемінившись на слух. Часом пітніють і червоніють, відкривають роти, кивають головами, переглядаються значущо, а часом сміються, аж шиби дзвенять. Часом хтось крикне, вибухне короткою словесною сутичкою й відразу змовкне. І далі слухають, слухають без кінця. Вслухаються в те, що вітер, полонинський балакун, нашептав Андрійкові на Льодовій Бабі.
Бо колись полонинський вітер вирізьбив – так само, як ті гафти з інею, – так собі, для нікого, хіба для вітру самого, і життя ватажка та співака Дмитрика. А потім розвіялося, минуло. Розгубив усе шумний буйний вітер, як і ті свої мережива з інею та порозбивав чудесні павутини, розтопив разом із товстими пластами льоду, потоптав назавжди.
Голови, гніздо молодецьке
На південний схід від Чорногори, далеко на південь від осель над Чорним Черемошем височіє Льодова Баба, найвищий верх хребта, який розділяє два Черемоші. Схили Льодової Баби лагідно спадають довгими узгір’ями до Білого Черемошу і обрубані коротким спуском у бік Чорної Ріки. Полонина Баби дуже розлога й широка, мов степ. Часом забуваєш, що ти у горах і на хребті, бо там можна влаштовувати кінні перегони. Та водночас ця місцевість є дуже самітною, бо відрізана від усього світу обжитих гуцульських гір. З південної сторони видно ген до Тороядзи, до ще вищих вершин Родни. Але з північно-західної сторони все заступає темна стіна Чорногори. Зі сходу, з боку Білої Ріки лиш де-не-де видно самотні хати. На самій полонині височіють там і сям скелі, наче якісь звалища та руїни. Колись – тисячі років тому – там, мабуть, був замок або й ціле місто замків. І тепер там мають бути пивниці, величезні льохи, до яких, схоже, знайшов доступ Дмитрик.
Одна з тих скель – це власне закам’яніла Попадя Євдокія, сама Льодова Баба16. Ця скеля відкрита для постійних західних вітрів. У холодні пори року вітер обліплює її снігом, сонечко топить сніг, але Стовп знову обмерзає льодом від морозяного вітру. Так ця крижана оболонка, немов шаром кожухів, огортає Бабу, про яку легенда каже, що була це мачуха без серця. Зимовою порою вона вигнала свою пасербицю по малини на цю полонину, але сама скам’яніла, покарана бурею та вітрами, і, хоч мала багато кожухів, замерзла та й так стоїть і досі.
Саме там, як переказує Андрійко, років тому зо сто тридцять сидів, просиджував, сім зимок прозимував, тільки з Льодовою Бабою бесідував, то тулився до неї і намагався звіритися, то кепкував із Баби і дув їй у ніс, Дмитречко ясний.
ebooksa