На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку

Беріт мене на топори,Несіт мене в Чорні Гори.

І що ж? Невже справді хтось піде шукати по Коломиях, по Заболотовах його кості з тіла, порубаного на частини та порозкиданого по полях, як вихвалялися паночки? Пусті балачки! Хто хоче щось знати про Довбуша, хто хоче знайти хоча б Довбушів слід, той піде в Чорногору. Адже сам пан Довбуш сказав іще більше:

Занесіт мня в Верховину,Де живився, най там згину.Там стоят два яворове,Рідні то мої братове.І там квітнут дві ялиці,Наймиліші ми сестриці.

Там велика сім’я Довбушева, там Довбушеві пам’ятники, там сам Довбуш. Земля не забуде про Довбуша.

Але хай роздирають стогоном груди діти Верховини:

Як орлята без орлонька,Як діточки без татонька.

Нехай побиваються, що розсиплеться на порох краса старовіку, що пропаде цей світ. Потоки висохнуть, каміння завалить русла рік, луки замуляться, брили засиплють Черемош. Не попливуть води на схід сонця, не понесуть писанок до святих рахманів, наших опікунів. А діти гір, пограбовані від первородства, будуть товкти каміння по гостинцях, схиляти молодецькі голови перед кожним шарапаткою, перед кожним плюгавцем. Або з висолопленим язиком будуть гнатися на роботу на рев сирени з тартака, що владно розноситься горами.

Аж вигорить свобода і краса до тла! Аж з ланцюга зірветься потвора, сам Архиюда, той дух неволі, патрон утисків, бог визискувачів. Він перетворює людей на покірних тварин, велить їм жерти або недоїдати, жити без завтра і без учора, збирати власний послід як скарби і лише про це дбати.

Нехай-но покаже, чи світ може жити без свободи, без краси, без співу та без сміху! Бо якщо не покаже – знову піде на ланцюг, навіки.

Отоді загримить з Кедроватої трембіта, кличем полонинським скликаючи народи. Встане молоденький пан Довбуш, усміхнеться. Громова Хмарка заірже громовим голосом, сяйне сніжною гривою, загримить копитом по скелі. І на цей знак зніме пута з усіх громових коней святий грозовий Ілля, віхтебородий пророк. Відкриються скелі, засвітяться скарби з лона гір, дума Довбушева розколишеться, затріпоче, пущами полетить у доли. І тоді встане великий молодий світ.

Тому люди, що мандрують Чорногорою, постійно приходять аж під те кам’яне крісло. Вислуховують історії про Довбуша і завжди чекають, вичікують. Але ще не настав той час. Не дума Довбушева гримить, летячи зі скелі. Не крапельки звуків із тисової флояри сіються, тріпочучи, від Довбушевого крісла. То гримлять водоспади Кізьої, летять у пущу. То в пустищі на скелях дзвонять хвилі.

Так утішають тебе, брате, ці води, розраює їх гра, бо разом з ними трудяться, стараються інші помічники сердечні, могутні опікуни: громи, вітри, святе Сонечко. То молотом кують, то чародійським долотом штрихують Довбушеві пам’ятники. І вся Верховина безнастанно грає велетенським органом славу молодості Довбуша.

Частина третя

Історія слободи, або кінець опришківства

Пора б нам уже закінчити з лісовими людьми! Воювали, як воювали. Сили намарнували, натопили досить тієї силоньки, наче всі пломенисті, палаючі скарби з Кедроватої в озеро Шибене повкидали. Сотні їх були і тисячі. Сотнями погинули на панських шибеницях. І не тільки в містах так гинули, бо коли пани подалися в гори, то всюди: у містечках, у селах і на узгір’ях стояли ті чорні шибениці. А скільки їх загинуло від ран! Самі товариші на їхнє власне прохання не раз їх добивали. Деякі повернулися до ґаздівства, але більшість розійшлися світом. А скільки їх пропало десь у пущах!

І нічого не навоювали! Ще й тепер нам тужно, нестерпно гірко від тих повістей. Бо вже запечатаний для нас той світ, відколи не стало хлопців-соколів!

Та вже якщо сам Довбуш із громовим топором та силою велета не міг дати тому ради! То вже пуста балачка! Ото хіба, щоб рот-базікало не закривався тим усяким повістунам-балакунам, що нас ніби потішають і гріють, а насправді виграють собі, мов на цимбалах, на нашому смутку, шарпають серце, як болючий зуб. Бо у грудях щось так глибоко нам зойкне, наче б цимбали раптом заграли! Наче б звук сам ішов із глибини від тієї кам’яної трембіти Пруту, що, схована у скелях, дзвеніла у водоспаді під Ямною, не так давно, ще сто років тому, поки пани не розвалили ті щасливі скелі порохом.

Отак собі починає й у нові часи той повістун Андрійко з Ропи-Урочиська, що постійно бає про юнацькі кучері, а сам лисий, як полонина, коли має зійти сніг. Він спати ночами не може, все би щось вигадував, згадував. А говорив би, хоч і до дерев. І разом із полонинським вітром побунтував би трави. Або часом натрапить у лісі на якогось нещасного і пару на нього пускає з рота, так ніби вогненним міхом дув на нього.

То нещастя і клопіт для всіх, а може, і для себе самого, той Андрійко. Самограйка якась, і то така, що постійно виграє щось інше. Що йому затикали рота від дитинства, що його годували мудрістю різних народів! І панства всілякого дали йому скуштувати. Пестили його, розпещували! І так його кохали, що мало не задушили. З тої любові хотіли потім вичистити з нього всі ті мари і баяння. Прали його так, наче перед святами тріпали праником жидівську шмату, просяклу нафтою. Так у нього валили. Але що з таким поробиш? Обтрусився, як дика гуска, крила у леті висушив, розправив, тріпочеться над горами у сонці та своє клекоче.

Потім оповідали ще дещо. Балачки, як балачки, хай би було. Але розказують, що йому захотілося Довбушевих скарбів. Вештався, літав, мучився, шукав, і невідомо, чи щось знайшов. Одні кажуть, що знайшов, що забрав собі ті скарби. Просто пограбував цілі гори, обібрав усі кам’яні комори. Для того, щоби міг валандатися світом, знову говорити, пустувати і знову мандрувати. Щоб йому, боронь Боже, ноги не задеревіли, якби він один тиждень на місці посидів. А інші кажуть:

– Ні, то пусті балачки. От, втовкмачилося в дурну голову, що сам буде, як Довбуш. Надумав людей ощасливити. Став вештатися хтозна-де і чимало молодих людей до вештання приохотив тим шуканням і копанням, розледачив їх, розбуянив. А скарбів ще менше мали, ніж перед тим, бо все позаставляли у жидів на ті вигадки.

Потім вони верталися з пустищ, прилітали з Андрійком ті безвусі, лопотячи крилами, мов яструби, приходили до ґміни з галасом, стрільбою, зі співом. Хотіли людей учити своїх порядків. Хіба для того, щоб притягти сюди нові каральні експедиції.

Та врешті пішли чутки, що йому вже дали лад поважні люди, щоб він припинив бунтувати: прогнали його звідусіль, вислали його з вівцями аж на саму Льодову Бабу і залишили самого на зиму в сіннику. Там, де найдальша і найхолодніша полонина! Там, де стоїть великий кам’яний стовп, обліплений кригою та бурульками! То вона, смертоносна відьма, карга, сама Попадя Євдокія, закам’яніла і заледеніла яга! Пильнує, аби було зимно на світі! Аби все мерзло і кам’яніло.