– Біда, люди добрі! Нині на Сокільськім я бачив слід черевика!
І більше нічого не сказав їм старий отаман.
Згадували його слова, однак, тільки тоді, коли невідомо звідки якісь панки та їх посіпаки почали пхатися в гори і жадали спочатку панщини та залежності, а потім почали ловити молодців у рекрути. Тоді вже у Головах розпачливий опір чинили і добрі, і злі. На тривалий час Голови стали гніздом, з якого виводилися опришки. З ґаздівських буйних синків – не лише найзухваліші, не лише найневловиміші, ще й непокірні й бешкетні насмішники, які неймовірно непокоїли пушкарів та ровти. Нічого дивного, бо за ними стояли цілі Голови.
З часом молодецьке повітря, що линуло з Голів, огорнуло і Красноїлля. Садиба родини Панкевичів, кревних ватажка Антося, званого Ревізорчуком, яка до сьогоднішнього дня стоїть над Річкою, свідчить про те, що навіть сім’ї ревізорів, австрійських урядовців, яких сюди присилали для приборкання бунтарства, не могли встояти перед тим повітрям і також давали опришків. Бо у ті часи кожен молодик, який не був нездарою або калікою, мусив належати до товариства опришків. Пісні співали тільки про опришків. Дівчата не хотіли дивитися на інших хлопців, лиш на опришків. І здається, що якби сюди приїхав сам цісарський син, і впала б йому в око якась чорноброва, то мав би стати опришком.
Коли Голови так розгулялися, коли пушкарські стражі та військові відділи постійно оточували й переслідували опришків, на верхах, у лісах і закутках було повно лісових хлопців.
Тепер уже легко пройти від села до села, хіба що Річки збожеволіють від зливи, хіба що часом потоки та гуки покажуть, які небезпечні несподіванки ще чаяться у горах. Але сто років тому для чужої людини перехід від одного укріпленого місця до другого, а тим більше перехід від села до села, через зарослі чорної смеречини, завалені ломом темні похмурі яри та скелисті ущелини, був не просто важким, але й дуже небезпечним. Скрізь чигали лісові люди, наче вигодувані пущею дужі вовчиська і могутні ведмеді. І кожному, хто не був їхнім побратимом, хлопці могли розтрощити сокирою голову, а іноді ще й припіканням боків змусити зізнатися, де той має сховані гроші або скарби. І яка йому з того радість, що потім той самий опришок відрубаною головою вбитого ставив кривавий хрест на тому місці, де були гроші, невідомо навіщо: для вмивання гріха чи й для очищення забраного скарбу від плями вбивства.
Але сумніву немає, що до того, як у гори прийшли оті люди з чужого світу у черевиках, життя тут було спокійне й тихе, як сьогодні, тільки щасливіше.
Серед лагідних схилів і ґрунів ростуть собі ще й досі буковинки. Кожна має іншу назву від роду, до якого належить обійстя: буковинка Шкіндова, буковинка Палійова, буковинка Семенкова, буковинка Василюкова. Велетні-буки ростуть малими групами, часто трапляються буки-близнюки. Майже кожен бук із головного, грубого стовбура вже досить низько випускає відразу кілька товстих розгалужених вигнутих відростків. Усі буки подібні до великих дахів у формі півкуль, усі дають захист від дощу і сонця. А серед них стоять хати, багатьом з яких уже по двісті років, поставлені з добірних колоноподібних смерекових колод, хати просторі й великі. На долі, у Дідушковій Річці, збереглася лише одна така хата, збудована на місці спаленого Довбушем давнього двору. Тепер вона вкрита зсередини чорною блискучою верствою сажі, ніби грубим шаром лаку. А на Головах майже всі хати засвідчують, що не завжди так бідно жилося у наших горах, як тепер. А також чи не кожна хата свідчить про родовід ґаздів, про своїх давніх ґаздів, які жили тут сто і сто п’ятдесят років тому. Старим людям дотепер відома історія кожної хати, історія кожного роду.
Усередині цих хат є великі й просторі кімнати та алькови, а також великі кліті чи комори. У тих коморах ще й тепер можна знайти немалий достаток. Великі стоси одягу, весь вироблений у власній хаті. Сувої полотна, виготовлені з нього сорочки, вишивані простими або багатими і яскравими візерунками, але позначені почуттям міри. Вовняні тканини, цілі звалища ліжників, сердаки, запаски, ґуґлі та манти. Усе ткане в хаті, фарбоване різнокольоровими барвниками, виробленими з кори сливки, вільхи, з кори солодкої і винної яблунь. У багатьох клітях лежать на дні старих різьблених скринь запилені й давно не вживані старовіцькі строї: манти, опинки, перемітки. На полицях стоять трійці, тобто різьблені, інкрустовані потрійні свічники, а на стінах і кілках висять: бардки й палички, стремена і дерев’яні тарниці – несподівано гарно різьблені, дерев’яні та мосяжні хрести, старі коралі, пацьорки і нанизані на шнурки цілі ряди старих монет і хрестиків, так звані зґарди. У великих бочках і бербеницях знайдуться багаті господарські запаси поживи, бриндзи, кукурудзяної муки та гуслянки або квасного молока. А зі сволоків звисають цілі кущі чорної вудженої ковбаси і шматки солонини. У багатьох коморах ще дотепер схована (або була ще донедавна) молодеча зброя: викладані пістолети, різьблені кріси, бойові топори, палиці, рогатини, а також ретизи – мосяжні ланцюги для прикраси, в які вбиралися опришки. І вже тільки спогад залишився, що в тих клітях колись лежали, заховані у чистих білих бербеницях, золоті дукати. У ті часи їх міряли і черпали мірою жмені чи навіть капелюха, не рахуючи штук.
У кімнатах широкі столи і багато зручних лав зі спинками. Багато грубих волохатих ліжників на лавах і на ліжках. Великі груби або печі й широкі запічки для спання, часом також застелені ліжниками. Печі іноді викладені глиняними кахлями, випаленими і мальованими. На малюнках зображення святого Миколая, церкви, полювання, битви опришків із пушкарями, жартівливо передані постаті та сценки ґаздівського життя. Усе це праця косівських майстрів, мандрівних гончарів польського походження, які приплелися колись аж сюди на Голови, розважаючи і дивуючи ґаздів своїм мистецтвом, а ще й отримуючи значну плату. Всюди є старі різьби, тут і там – образи, мальовані на дереві й на склі, які зображають покровителя витязів, святого громового Іллю, що котиться хмарами на золотій колісниці, запряженій четвіркою громових румаків. І власне з Дмитром Василюковим пов’язана майже кожна хата, споріднений кожен рід, про нього свідчить не один знак, не одна пам’ятка і спогад.
У старій Палійовій хаті, надійній та оборонній, а знаній тим, що в ній опришки, власне, Василюкові товариші, були обложені пушкарями і численними ровтами, можна побачити стіни, складені з прастарих тесаних балок, густо постріляні з пушкарських пістолетів і з вирубаними дірками для крісів опришків, які оборонялися зсередини. У цій хаті, де колись було так людно й весело, а нині тихо і навіть пусто, тепер мешкає Баганьчук, чий прадід Грицьо Баган, побратим і кум Довбуша, впродовж тридцяти років був опришком.
Ближче до хребта Скупової стоїть Томанюкова хата. Мешкає в ній нащадок грізного опришка Томана, молодий, але статечний ґазда з орлиним виразом обличчя. Відразу видно, що правнук розбійників. Однак його не цікавлять ні дукати вірменських купців, ні волоські каравани, як цікавили його предків. Він із запалом пояснює про сучасне виробництво масла і розмірковує над перевагами різних видів центрифуг. Проте геть інших Томанюків, сучасних Василюкові розбишак, знає пісня старовіку, яку досі співають по всіх горах:
Далеко на краю села, під Кременистим, у просторій хаті мешкає старий війт Голів, польський шляхтич в гуцульській одежі, нащадок старої шляхетської родини Ґраків-Янушевських, також споріднений із Василюками.
Високо за Просічним, з видом униз до Білої Річки, стоїть хата Лупайла, останнього діда-починача і чарівника, який успадкував чари від Дмитра Василюкового і помер лише тридцять років тому. Це найдивніша хата у цілих Головах, і з нею пов’язані таємничі, хоч і недавні, легенди.
Довкола хати брами з дашками, комірки, літниці, сховки та дровітні – кожна з вигнутим дашком, як капличка, – покручені ґаночки і тайники, а нижче від ґражди ховаються у сонячному кутку сади та городи. Там, відвернувшись від цього світу, дід відмовляв закляття, відганяв злі наслання й напасті. Використовував свою силу на добрі справи, звільняв людей від заклять, насланих чарівниками, завзятими і радими робити зло. І за це ті оголосили йому війну. Лупайлове ґаздівство зовсім не було багате. А от провідником його ворогів був заможний ґазда із сусідньої буковинки – Шкінда. Століття тому предок Шкінди збунтувався проти самого падишаха і втік аж сюди. Але й його чорноокий кучерявий нащадок не поступався ні перед ким. І, об’єднавшись зі злими силами, готовий був знищити кожного, хто йому перечив. Шкінда мав цілий рій слуг, зайдів із долин, які пильнували його величезні стада худоби. Крім того, по дуплах його буковинки ховалися чортівські служки, бісові гінці й погоничі, чортенята, попихачі та і підлабузники диявола, які постійно сварилися, галасували і пищали на буковинках, але покірно затихали й побожно чекали, коли ґазда, зневажливо посміхаючись, заходив до буковинки, щоб викликати якогось чортика перед свої очі. Ґазда Шкінда ступав поволі й ніс перед собою велике важке начиння, видовбане з пня кедра, повне води з джерела, що било зі скелі неподалік від двору. Ця вода робила його непереможним, навіть недоступним для ран.
Тепер, коли Лупайло став чинити йому опір і почав звільняти людей від його чарів, Шкінда вирішив його знищити. Безперестанку посилав бісових гінців з наказами до інших, підлеглих йому чарівників. Лупайло роками вів боротьбу з тими ворогами, які насилали на нього хвороби, великим мольфарським кунштом йому забивали тріски в горло і вовну до гортані, нищили йому худобу, насилали на нього лісних дівчат-бісиць, аби його зваблювали та переслідували чарами. Тоді він почав шукати проти них ще більшої сили. Щодня при заході сонця черпав воду з дев’яти джерел, з кожного джерела видобував силу і додавав її, з’єднував із силами інших джерел. Таку змішану й зачаровану воду він випивав щоранку. Ця вода п’янила його і розширяла йому груди. Він був готовий стати супроти всіх сил світу. Викрикував до сонечка святого, молився і співав. А літніми місячними ночами лежав у саду серед срібних дерев, загорнувшись у грубий ліжник, і шепотів молитви, тихі, як місячне світло. І сам посилав із серця потоки світла. Перед святами він не їв і не пив, щоби закляття мали більшу силу. Став сильнішим за всіх чарівників. Відсилав назад послані на нього напасті з такою силою, що деяким чарівникам тріскали жили. Потопив усю диявольську комашню, вітром повимітав із буковинок всю ту верескливу і смердючу дрібноту щезників та інклюзів. Буковинки стали тихими. Відтоді Шкінда ходив уже ними самотній, немічний, похмурий. А Лупайло оздоровлював людей і худобу. Його господарство розквітло, всі працювали вдвічі більше, всього прибувало. Він навіть над пущею мав владу. Коли заходив до лісу, кожна звірина змінювала свій шлях, усі йшли просто на нього, так що він міг вибирати, що йому хотілося стріляти. Помер він спокійним, міцним. Умираючи, просив, щоб відразу після його смерті вилили змішану воду з дев’яти джерел, аби хтось не використав її на зле, аби світ не розсипався. Над хатою, облаштованою впродовж поколінь, чиї кліті й нині тішать своїм достатком очі гостя, піднімається дідове благословення і спокій.
У цій хаті діда-починача тепер ґаздує хоч і стара, бо майже вісімдесятилітня, але здорова й міцна, ба навіть трохи грізна на вигляд, сивоока баба з роду Паліїв, бездітна вдова. Набрала собі від людей кілька малих ясноволосих діток. Де б не ступив у хаті – сидить дитина. А строга баба все це годує, пестить і голубить. І оповідає їм про давнину, про багатих ґаздів, про молодців та могутніх віщунів.
У недалекому сусідстві, на іншому схилі ґруня, серед найгарнішої Шкіндової буковинки, зверху над Просічним, оточене великими буками-близнюками природне заглиблення, мов твердиня, ховає в собі оте Шкіндове джерело, що б’є зі скелі, і поїлку для худоби, видовбану у великій смереці. Саме там знаходиться велике, наче аж завелике для звичайного ґаздування, нині якесь сумне і нічиє, Шкіндове обійстя. І на подвір’ях, між воринням крутяться бліді чорноокі діти, турецького роду.
На другому боці Білої Річки на узгір’ї – Василюкове обійстя. Там народився Дмитро Василюк. Звідти почалася його мандрівка, життя співака й опришка. Довкола цієї хати безперервно крутяться Андрійкові оповіді. Ще тридцять років тому там жив останній із Василюків, нащадок Дмитрового братанка: світловолосий, лагідний, гостинний, але мовчазний, незворушний і спокійний, наче найбільший пан – як усі з роду Понепалюків.
Про свої наймогутніші роди пани веліли посписувати гору паперів. І от позаписували цілу могилу таких паперових вістей, яких ніхто не пам’ятає, яких ніхто ніколи не переказував живим словом, що біжить від покоління до покоління, наче кров. Тільки сидів ночами якийсь полатаний худолиций папірник, вимислював і виписував натщесерце для того, щоб йому панський гріш не так скупо капав або щоб його ті вельможі до фурдиґи не посадили. Але про гірські роди, ясна річ, ніхто нічого вигадати не міг, адже своїм родом не тільки кожен похвалявся, але й інші те саме про нього повістували. Однак нікому досі не закортіло це записати. Ну що ж, нехай! Вони воліють вести метрики родам кінським. Бо за коней з паперами є хоч якась копійка. А за людину з родоводом?
ebooksa