Прадавня легенда
Починаючи з 70-х років, Крашевський поринає у вивчення історичних джерел та архівних матеріалів, маючи намір подати у великому циклі художніх творів белетризовану історію Польщі від найдавніших часів. Протягом 1876–1887 рр. він написав і видав 29 історичних романів і повістей у 76 томах, в яких відтворена історія появи, становлення, розквіту й занепаду Польщі, ті величні й часто драматичні моменти, що визначили долю держави, народу і його культури. До епілогу цієї грандіозної панорами, яка охоплює кілька століть, Крашевський звернувся дещо раніше — в саксонському циклі своїх романів, де чільне місце завдяки своїм художнім якостям і глибокому проникненню в історичне тло посідає трилогія «Графиня Козель» (1874), «Брюль» (1875), «Із Семилітньої війни» (1875).
Історичні романи, за задумом їхнього автора, мали служити своєрідним підручником з історії для поляків, батьківщина яких, позбавлена державної незалежності, була територіально розділена між трьома країнами — Пруссією, Австрією й царською Росією.
Після поразки польського повстання 1863 року переосмислення з демократичних позицій минулого Польщі, до якого вдається Крашевський в своїх історичних романах, виглядало певним чином як ідейно— художня відповідь на наболіле питання, якими саме об"єктивними причинами був викликаний у свій час розпад колись сильної польської держави, чим пояснюються невдачі національно-визвольного руху останнього періоду. У кращих своїх історичних творах письменник доходить обгрунтованого висновку, що головною передумовою занепаду Речі Посполитої була анархія можновладців, відсутність сильної централізованої влади, орієнтація на іноземну, головним чином німецьку, допомогу, а також кривда, якої зазнавало протягом століть трудове населення країни. Новим словом у польській історичній романістиці був запроваджений Крашевським принцип у зображенні історичних подій та осіб. Прагнучи передусім відтворити загальну атмосферу віддаленого часу, письменник виповнює свої романи, які в більшості випадків спираються на конкретні історичні факти й документи, суто реалістичними подробицями й деталями, що стосуються життя й психології достовірних і вигаданих персонажів. З цією метою він однаково широко й справді творчо спирався як на історичні першоджерела й матеріали усної народної творчості, так і на власну письменницьку інтуїцію й багатющу фантазію. Це допомогло йому в одному з кращих своїх романів «Прадавня легенда» (1876) намалювати історично переконливу й хвилюючу картину з життя слов"ян у далекому IX столітті.
Сюжетним ядром твору є документально підтверджений факт повалення князівської влади Попелів вільними землеробами кметами й появи династії П"яста. Письменник порушує дорогу для нього проблему єдності дій слов"ян як перед загрозою вторгнення зовнішніх ворогів, так і перед внутрішньою деспотією.
Зовсім мало на той час вивчений істориками період вимальовується шляхом справді поетичного переосмислення народних переказів, зібраних відомими польськими літописцями, що жили в XII–XV ст. — Анонімом Галлом, Вінцентом Кадлубком та Яном Длугошем. Подібно до скупих архівних даних і поодиноких свідчень іноземних авторів, ці перекази підлягали у творі Крашевського доповненням і модернізації, оскільки віддалені епохи, як вважав автор «Прадавньої легенди», «залишають після себе мало пам"яток і слідів. Тільки аналогія, порівняння, певні сталі закони, за якими розвивається людство, дають можливість робити якісь висновки». І письменник сміливо звертається до аналогій, припущень, надаючи легендам та певним казковим мотивам рис історичної правдоподібності й життєвої переконливості.
Так, миші, які, згідно з прадавнім переказом, з"їли князя Попеля, неймовірно розплодившись серед трупів знищених ним родичів, перетворюються під пером письменника в войовничий і численний рід Мишек (Мєшків). Деякими рисами легендарної дочки засновника Кракова Ванди наділена в романі Крашевського дочка Віша — красуня Дзіва. Таємничі гості П"ястуна, які, закликаючи слов"ян до єдності, пропонують обрати князем бідного, простого й чесного кмета, — це посланці дружніх моравських племен, а не ангели й апостоли, виразники божого провидіння, як про це писалося в історії Длугоша.
Звільняючи легенди від деяких чисто казкових і релігійних нашарувань, Крашевський намагався на їх основі відтворити реальну картину життя полян — давніх предків польського народу. Він зупиняється на житті й побуті кількох патріархальних родин — Віша, Мірша, П"ястуна, описує їхні звичаї й оселі, речі домашнього вжитку, їжу й одяг. Читач знайомиться з цікавими й промовистими батальними й ритуальними сценами; колоритними виглядають в романі обряди пострижин, весілля, похорону, храмові свята, підготовка і проведення народного віче тощо. У творі діють різні за вдачею і укладом життя люди з їх багато в чому примітивним світосприйняттям і язичницькою культурою, з притаманною їм вірою в віщування й чари, авторитети старійшин; створено справжню енциклопедію різнобарвних життєвих інтересів і навичок прадавніх предків поляків на зорі виникнення польської державності.
Як і в усій своїй творчості, письменник у «Прадавній легенді» стоїть на боці бідних і знедолених, працьовитих і чесних, мужніх і справедливих. Показово, що художньо розробляючи в романі легенду про бідного бортника П"ястуна, якого обирають князем, письменник особливо підкреслює його доброту й скромність, його бажання забрати з собою в нове князівське городище своє просте і вбоге майно, щоб воно завжди нагадувало йому про те, що він із звичайних кметів походить. Сина він теж навчав жити «скромним життям, не боячись ні праці, ні голоду, ні спеки, ні холоду». Згідно з історичною правдою, Крашевський не обходить соціально-класової нерівності уже на початку польської історії: в середовищі колись вільних і рівноправних родів з"являється аристократична верхівка. По-своєму красномовними є зарозумілі слова князя Мілоша, звернені до кметів, що пропонували йому прилучитися до них для подолання Попеля: «З кметами не піду — я князь і пан, і вони мені не рівня».
Характеристика окремих персонажів у творі майже повністю визначається їхнім ставленням до іноземних завойовників і князя Хвостка, їхніми патріотичними почуттями чи, навпаки, вузько егоїстичними міркуваннями й діями, що суперечать інтересам загалу. Про необхідність єднання полян перед загрозою німецького вторгнення і свавіллям князя говорять всі позитивні герої «Прадавньої легенди» — про це співає сліпий гусляр, на цьому наполягає Віш, бортник П"ястун, кмет Добек, жрець храму Візун, багатостраждальний Доман та інші. Тема єднання й подолання міжусобних чвар, дуже співзвучна з провідною ідеєю «Слова о полку Ігоревім», є, власне кажучи, лейтмотивом роману польського письменника. До того ж своїм твором (і це відразу ж було поміченим і читачем і критикою) Крашевський, вдаючись до історичних паралелей, протистояв германізації польського населення на захоплених Пруссією територіях, свідком якої він був, багато років проживаючи в Дрездені.
Крашевський писав свою «Прадавню легенду» тоді, коли ряд важливих подробиць, що стосувалися умов життя слов"ян в IX–X столітті — їх будівлі, зброя та язичницькі звичаї — не були ще підтверджені даними археологічної науки. Справді дивовижною є інтуїція письменника, що грунтувалася на проникливості в історію й культуру стародавньої Польщі. Письменник спирається на сміливі й цікаві припущення, які ще й досі викликають подив польських археологів, зокрема тих, які вже в наш час займалися розкопками на Ледницькому острові.
Після написання «Прадавньої легенди» Крашевський продовжує працювати над художнім відтворенням історії П"ястів протягом трьох століть після прийняття християнства. Значна частина його історичних романів була присвячена періоду, пов"язаному з ім"ям Станіслава Августа. Ще більшу увагу письменник приділив XVIII століттю — рокам, що передували розпаду шляхетської Польщі. Але жоден з історичних романів не здобув собі такої популярності, як «Прадавня легенда».
Останні роки життя автора «Прадавньої легенди» були дуже тяжкими. Звинувачений у державній зраді, він був у 1884 році заарештований і півтора року відсидів у Магдебурзькій фортеці. Але ніщо не перешкодило здійсненню мрії всього його життя — в 1886 році він завершив останню частину задуманого ним циклу «Історія в романі» під назвою «Саксонські залишки».
Помер Крашевський у Женеві, прах його поховано в Кракові, на Скалці, поруч із найвидатнішими синами польського народу.
ЧАСТИНА ПЕРША
Над темним безмежжям лісів, які з усіх боків затуляли небокрай, сходив весняний ранок. У повітрі чути було пахощі листя, що за кілька днів розпустилося з набубнявілих бруньок, і молодої, покропленої росою трави. Біля струмків, ще повноводих від весняної повені, золотилось латаття, мов коштовне гаптування на зеленому килимі. Перед сходом сонця панувала врочиста тиша.
Тільки птаство починало пробуджуватись серед віт і неспокійно зривалося з місць своєї ночівлі. Долинав щебет, свист і веселий гомін пташиних зграй. Високо попід хмарами ширяв сизий орел; кружляючи, пантрував на землі здобич. Часом зупинявся, повисав нерухомо в повітрі, а потім велично плив далі. В бору щось зашелестіло, й замовкло. Вибігло з хащі на галявину стадо диких кіз… Вони подивилися круг себе чорними очима і кинулись тікати… Здійнявся тупіт, і все затихло. З другого боку почувся хрускіт гілля, з кущів визирнув рогатий лось — підніс голову, втягнув храпами повітря, замислився, почухав рогами спину і, не поспішаючи, повернувся назад, у ліс… Тільки чути було хрускіт гілля і важкий тупіт. З-під густих верб заблищало двоє очей — це вовк з цікавістю позирав навкруги. Ось позаду нього, зіщуливши вуха, промчав переляканий заєць, стрибнув кілька разів і причаївся.
На узліссі, над лінивою річкою, що пересікала дикі хащі, серед густих дерев, під якими ще ховалася тінь, видно було купку віття — ніби нашвидкуруч збудований курінь, — кілки забиті в землю, а на них покладені товсті гілки з ялини. Тут же поблизу сірів попіл і темніли головешки від погаслого вогнища. Нижче, в зеленій буйній траві, паслося двоє припнутих низькорослих вигуляних коней, покритих ще зимовою — густою, кудлатою шерстю. Видно, їх настрахав якийсь шелест у лісі; вони почули ворога, нашорошили вуха, роздули храпи, почали нетерпляче бити копитами об землю; один із них заіржав, і луна рознесла по лісі той дикий голос; він пролунав і вже слабіше повторився за лугом…
З куреня показалася голова, геть заросла довгим, рудим волоссям; двоє темних очей подивилися спочатку на коней, потім на небо; у курені щось зашаруділо. Незабаром, розгортаючи віття, виліз високий на зріст чоловік, міцної будови, плечистий. Від довгого лежання і сну в нього заклякло тіло, він потягся, позіхнув, струснувся, ще раз глянув на небо, потім на коней. Він насторожився. Довкола ніби все завмерло… Тільки ліс шумів і дзюрчала річка.
Чоловік скидався на дикуна; буйне скуйовджене волосся спадало кудлами на плечі і закривало низьке чоло аж по самі очі. Обличчя також було заросле; горбини щік, зарум"янілих від сну і холоду, виглядали з-під вусів і бороди, серед яких майже не було видно вуст. Плечі його облягав коричневий, з грубого сукна, одяг, застебнутий біля шиї на один гудзик. Литки і стегна в нього також були обмотані сукном і шкурою, а ступні — самою шкурою і обкручені мотузками. Короткі рукава його одежі відкривали мускулясті, волосаті, засмаглі руки. Обличчя мало хитрий, напівзвірячий, напівлюдський, зухвалий і разом з тим обережний вираз… Очі жваво бігали… Рухи були зграбні і сильні, тому важко було вгадати його вік, хоча молодість його вже минула.