Прадавня легенда
Чоловіків найбільше приваблювали сокири, довгі ножі з піхвами, долота, клини і лати, — їх не могли пробити ні меч, ні стріла. Коли він почав розкладати все це, в хлопців аж очі засвітились і затремтіли руки. Навіть старий Віш і той підступив ближче, і Генго подав йому, витягши зі шкіряних піхов, схожий на листок півника блискучий меч, прикрашений чудовим держаком. Господар, взявши його в праву руку, задоволено усміхнувся, дивлячись на гостре лезо, що виблискувало на сонці.
— Це краще, — вигукнув, посміхаючись, Генго, — за ваше старе каміння і кістки. Воно і міцніше, й надійніше захищає, та ще й онукам послужить! І людину, і дикого звіра — аби тільки правиця сильна була — вмить здолає; до того ж і дома можна багато що ним зробити, якщо вміло користуватись.
Поки він говорив, показуючи парубкам чоловіче знаряддя, жінки поволі, юрмлячись, наблизилися до лави і аж посхилялись над нею, розглядаючи запонки, персні, намиста, обручки.
Генго крадькома подивився на них. Всі вони одягнені в біле вбрання, проте серед челяді і служниць можна було легко розпізнати двох гожих невісток господаря і двох його дочок в зелених вінках, з довгими косами. Челядь, вбрана в одежу з грубшого полотна, стояла позаду.
З двох дівчат одна, та, що стояла найближче до нього, була така гарненька, що жодна з красунь не змогла б зрівнятися з нею. І личко в неї було біліше й менш засмагле; видно, вона більше сиділа за кроснами, ніж бігала по полю. Свіжа, рум"янощока, з рожевими вустами і великими темно-голубими очима, вона поглядала то на персні, то на чужинця, то на сестер і братів. Але очі в неї не спалахнули від цих блискіток. Вона стояла, склавши руки на грудях, і дивилася сміливіше, ніж інші дівчата й жінки. На білій сорочці у неї висів шнурочок безформних уламків бурштину, перемішаних з голубими й червоними намистинками. На голові весело зеленів щойно сплетений з рути вінок. Обличчя інших були по-дитячому усміхнені, а в неї — смутне й серйозне. Вона здавалася панією серед усіх.
Генго кілька разів глянув на неї, дівчина зашарілася, трохи відступила, але, набравшись сміливості, повернулася на своє місце. Німець узяв непомітно з лави один із перснів і, потримавши на пальці навпроти вікна, простяг його дівчині.
— Ось вам мій дарунок за вашу гостинність, — мовив він, даючи його гарненькій дочці Віша; вона, зніяковівши, відступила, потім, гордо глянувши на купця, заперечливо похитала головою.
— Візьміть його, він вам принесе щастя, — сказав німець.
Дівчина мовчки й поволі відійшла назад. Батько глянув на неї; вона хитнула головою і заховалася за інших. Тоді Генго запропонував перстень другій сестрі; та, зашарівшись, простягла руку, покриту фартушком, і з радістю прийняла подарунок. Невістки і челядь враз оточили її, щоб подивитися на це диво. Потім дівчина побігла з усіма дівчатами й жінками до комори — показати його матері… Чути було довгий і ніби сердитий шепіт… А згодом дівчина, яка одержала подарунок, знову показалась, несучи загорнутий в краєчок фартушка шматок темного бурштину; глянула на батька, який схвально кивнув головою, і, нічого не говорячи, поклала бурштин на лаві перед німцем.
— Візьми! — сказав Віш. — Не личить нам за гостинність подарунки брати.
Усміхнувшись, Генго взяв бурштин, подивився на нього й поклав у торбину, яку носив під сорочкою. Але, перш ніж зробити це, непомітно плюнув, щоб відігнати чари…
Раптом Генго взяв з лави два наплічники і з брязкотом підніс їх угору.
— Ось що старому Вішові знадобилося б! — вигукнув він.
— Навіщо? — спитав господар. — Хіба тільки для того, щоб їх мені сини поклали до могили… На війну йти я вже й не думаю, для цього в мене є хлопці дорослі, а дома — навіщо це мені?
— Ви сказали: «До могили», — озвався Генго, — хай вас боги довго бережуть, але ж і в могилу взяти це не завадить… Адже такий у вас звичай, що коли йдуть на вогнище, то при зброї, — а це ж такому багатому кметові, як ви, саме і личить.
Старий махнув рукою.
— Що мені до того! — сказав він. — Хотіти і взяти — легко, але що дати за це? Не дуже ж у нас великі запаси.
— У вас хоч бурштин та хутра є, — вам же й до моря ближче, і з землі ви його викопуєте…
Віш поглядав на двері, чекаючи повернення синів. Незабаром з"явились обидва: один тягнув здоровенний мішок, другий ніс на плечах велику паку різних шкур, зв"язаних головами докупи. Поклали їх на долівці; німець жадібно почав перебирати в мішку, аж очі в нього заблищали. Виймав одну по одній покриті мулом та землею грудочки; де-не-де поблискували надбиті краї. Здавалося, що хтось налив у ці грудочки прозорої рідини, і вона стужавіла, замерзла й перетворилась у блискучий камінь. А шкури забитого взимку звіра так і вилискували; коли німець помацав їх пальцями, не взялася жодна волосинка.
Тепер почали торгуватися мовчки, без слів… Генго відкладав те, що хотів би взяти, старий хитав заперечливо головою і забирав назад. Кілька разів отак перелічували шкури і те, що лежало на столі; прикидали на руках грудочки бурштину, приймали, додавали. То Віш, то німець заперечливо хитав головою. То один, то другий в чомусь поступався, додавав… Торгувались повагом; іноді наставали довгі паузи, і здавалось, що умова вже зірвана; Генго вдавав, що хоче спаковувати свій товар, а хлопці починали складати шкури. Проте не дуже поспішали, і ось нарешті Генго погодився, і вони перебили руки. Обмін відбувся. Віш заходився лічити придбані речі і відразу ж почав їх розподіляти під загальну радість. Всі, дякуючи, обіймали йому коліна. Залунали схвальні вигуки. А німець зв"язував шкури і запаковував бурштин. Піт струмками котився йому з чола; купець напився води і сів на лаві.