Стара дружина Віша, на ймення Яга, побачивши, що її чоловік веде рудого гостя до воріт, затулила вуста фартухом і ступила кілька кроків назустріч чоловікові, намагаючись показати рішучими знаками, що хоче йому щось по секрету сказати. Вже Віш із гостем мали відчинити ворота, як вона перегородила дорогу.
— Чого ти чужинця, німця, ведеш? — прошепотіла. — Хіба ж тобі відомо, що він із собою несе? Ще наврочить.
— Це той самий Генго з-над Лаби, що привозив намисто, шпильки й ножі. Адже тоді нічого з нами не трапилось… Нам нема чого боятись його, бо хто за зиском женеться, тому чари не в голові.
— Зле ти говориш, старий мій, — відповіла Вішова, — гірші це люди від тих, що з ножами й палицями нападають. Що ж, воля твоя, не моя…
І вона швидко, бурмочучи щось і не озираючись, попрямувала у дворик. Потім кивнула іншим жінкам, що ховалися по закутках, і вони розбіглися хто куди. На подвір"ї залишилось тільки кілька слуг та обидва сини господаря.
Генго увійшов, тривожно озираючись, хоча і вдавав, що не боїться. Його хлопець, не злазячи з коня, слідом за ним в"їхав у подвір"я. Всі, хто залишався тут, з цікавістю дивилися на них і перешіптувались між собою. Віш увів гостя до світлиці.
Поставлена в зруб і законопачена мохом, підносилась посередині двору стара хата; вона здавалася значно вищою за інші будівлі; двері в ній мали високий поріг і, за старим звичаєм, були без замка, бо їх ніколи не замикали. З сіней, ліворуч, інші двері вели у велику світлицю. Долівка в ній була гладенько втрамбована і посипана свіжим зіллям; в глибині був викладений з каменю черінь, на якому ніколи не гаснув вогонь. Дим виходив угору крізь щілини в даху. Стіни, сволоки і всі речі — чорні від сажі. Вздовж стін тягнулися прикріплені до стовпчиків лави. В кутку стояв великий стіл, а за ним — діжа для замішування хліба, накрита білим полотном. Над нею висіли вже посохлі вінки і жмутки різного зілля. На столі, засланім вишиваним рушником, лежав окраєць хліба і маленький ножик. Біля дверей на лаві стояло цебро з водою і черпак. В протилежному кутку виднілись жорна і кілька бодень, завішаних хустям. Невеличке віконце, яке зачиняли зсередини віконницею, було зараз відчинене і впускало стільки світла, аби можна було одне одного бачити в хаті.
Коли Віш і Генго переступили поріг, старий подав руку гостеві і, вклонившись йому, сказав:
Ось хліб, ось вода, он вогонь і лава, — їжте, пийте, грійтеся, спочивайте, і хай добрі духи будуть з вами!
Генго незграбно вклонився.
— Хай буде благословенний цей дім! — озвався він, силувано вимовляючи слова. — Хай його оминає хвороба і смуток!
З цими словами сів він на лаву, а Віш, відкраявши скибку хліба, відломив шматочок йому і собі, потім свій підніс до рота і з"їв; те ж саме зробив і чужинець.
Тривало це недовго… Гість уже був урочисто прийнятий і користувався певними правами. Жінки не з"являлися, але, мабуть, дивились на чужинця крізь шпари, бо до його вух долітав шепіт і приглушений сміх.
— А зараз, — промовив згодом Генго, — коли ви мене так гостинно прийняли, я, поки ще видно, покажу вам, що везу з собою. Ось побачите, що тут нема ніякого обману… А подивитись є на що!
Старий нічого не відповів. І Генго подався до дверей; один із челяді повів його до навісу, де з кіньми зупинився хлопець. Герда відпочивав, сівши на колоді, і з цікавістю розглядав усе навколо й прислухався… Сакви лежали біля нього на землі. Генго підняв дві з них і так легко й зручно закинув собі на плечі, ніби не бажав, щоб хтось чужий допомагав йому, або хотів похвалитися своєю зграбністю. Несучи їх через подвір"я, він намагався вдати, що легко і жваво ступає і ніби зовсім не згинається під вантажем. Нахилившись трохи в дверях, увійшов у світлицю і тут, біля вікна, на широкій лаві почав розплутувати мотузки.
Челядь з цікавістю оточила його. Німець спритно розв"язав сакви, потім, подумавши з хвилину, повернувся до старого і підкликав його до себе.
— Та що ж це?.. Ви самі тільки, — озвався він, — а своїм жінкам навіть подивитись не дозволите? Я вже чоловік немолодий, мене нема чого соромитись і боятися.
Віш трохи завагався, потім дав знак рукою і підійшов до дверей бічної комірчини. Там на сторожі стояла Яга, притримуючи двері, але не допомогли старій ні її погрози, ні залякування; коли господар дозволив, молодиці й дівчата юрмою вбігли в світлицю. Цікавість їх підганяла, а страх стримував, і ледве вони протиснулись вузькими дверима до світлиці, як кинулись тікати. Перша, зустрівшись поглядом з рудим німцем, крикнула й подалася назад; за нею, мов сполохане стадо, побігли інші. Почувся сміх, шепіт, вперемішку з лайкою Яги.
Тим часом Генго, опустившись біля лави на коліна, діставав із саков, крадькома позираючи на двері, все нові й нові речі. Очима він безперервно бігав по хаті, але вдавав, що зайнятий тільки своїм товаром. Не насмілюючись і в той же час прагнучи побачити блискітки, переборюючи страх і цікавість, дівчата, наче вода в озері, то відступали від дверей на середину світлиці, то кидались раптом назад, ніби хотіли знову втекти до комірчини. Німець, який полохав їх своїм швидким поглядом, щораз менше, як здавалось, звертав увагу на те, що діялось позаду нього, і ніби нічого не бачив, нічим не цікавився, окрім свого товару, який розкладав на лаві.
А було ж того товару багато; він сяяв і вабив очі. Лежали попереду довгі запонки для приколювання хусток з хитромудрою застібкою, так майстерно зроблені зі світлого металу, ніби вони були виплетені з льону або з вовни. Деякі з них сяяли блискучими гудзиками, інші мали вигляд скручених зів"ялих квітів. Вибір був великий. Лежали тут і коштовні прикраси для шиї, що складалися з бляшок, кілець і брязкалець. Генго мовчки прикладав їх собі до підборіддя, показуючи, як пишно і красиво вирізняються вони на сукні. Одні з них переплетені, як коси в дівчат, інші — гладенькі, зроблені з твердого металу: вони могли охороняти шиї від мечів і стріл. На довгій мотузці висіла, мабуть, ціла копа нанизаних один на один, мов ті калачі, металевих браслетів, які носять на руках. Траплялись більші і менші і такі, що вужем оперезували жіночу руку аж до ліктя. Інші, призначені для чоловіків, були міцніші і грубші. Генго мав великий вибір перснів — кованих і плетених, оздоблених вітіюватим і чудовим різьбленням.