Прадавня легенда

22
18
20
22
24
26
28
30

Рудий не поспішаючи зліз з коня і, передавши повіддя хлопцеві, який залишився сидіти верхи, повагом наблизився до старого.

— Що ж будеш робити? По світу собі чоловік вештається, цікаво побачити, як люди живуть, — почав він. — Та й дещо виміняти можна. Краще ж у мирі собі міняти те, чого в одних є занадто багато, а іншим бракує, ніж збройно нападати й видирати ці речі разом із життям. Я — ви знаєте — чоловік мирний; вожу, кому що треба… аби якось заробити на прожиток…

Старий замислився.

— Небагато у нас на обмін… Шкур та хутер, певно, і ви маєте вдосталь, а бурштину в нас і в самих мало. Не звикли ми до обміну, не дуже потрібне нам те, що ви привозите. І своїм якось обходимось… Голка з риб"ячої кістки шиє, як і залізна.

Опустивши очі, старий знову замислився.

— Проте знадобиться і те, що привожу, — поволі говорив Генго. — А де б ви взяли ті речі, що виготовляються з металу, якби ми їх вам не привозили?.. До Вінеди ж далеко…

— Хіба кісток, рогів і каміння не досить? — спитав старий Віш, зітхаючи. — Був час, коли люди цим обходились, і жилося їм добре… А як ви та інші мандрівні почали привозити свої блискітки, то попсували нам жінок; їм тепер кортить придбати блискучих зерен на шию, шпильок, гудзиків та всіляких прикрас, без яких зараз жодна з них і кроку не ступить. Та це ще було б так-сяк, — вів далі він, дивлячись більше в землю, ніж на прибулого купця, — але ви… ви дорогу вивчаєте до нас, таємниці наші вивідуєте… щоб несподівано, як оце приїхали з цяцьками, напасти на нас.

Генго крадькома зміряв метким поглядом старого Віша і засміявся.

— Даремно ви побоюєтесь, — сказав він, — ніхто й не думає нападати… Я їжджу не підглядати чуже, а своє міняти. Адже ви мене знаєте, я ж не вперше у вас. Я ваш друг. І жінка в мене була вашої крові, сербка. Це ж від неї оцей хлопець; хоч він і не знає вашої мови, проте в його жилах тече і ваша кров.

Віш, сидячи на камені, показав Генгові на другий, що лежав навпроти, і скрушно похитав головою.

— Так ви кажете, жінка ваша була сербкою з-над Лаби? — озвався він. — Як же ви її взяли? Мабуть-таки, не з її волі?

Генго засміявся.

— Ви старі, — відповів він, — вам цього пояснювати не треба. А де ж це в світі питають у жінок їхньої волі? Де ж це не оружною рукою здобувають їх? Так робиться і в вас, і в нас, і в усьому світі. Бо вони не мають своєї волі.

— Не скрізь, — вставив старий. — Молодим не дають волі, а старих у нас шанують. Хоч розуму в них і мало, проте духи їхніми устами говорять, і вони знають більше, ніж ви… ці наші знахарки…

Він струснув головою; обидва якусь хвилину мовчали.

— Хотів би у вас попросити дозволу переночувати, — промовив Генго. — Все, що є в мене у вузлах, я покажу вам. Захочете щось взяти — добре, а не будете згодні — не гніватимусь.

— Цього просити не треба, — вигукнув Віш, підводячись. — Хто хоч раз переночував під нашим дахом, завжди знайде притулок на ніч!

Віш підвівся з каменя і, пропустивши гостя вперед, попрямував до воріт.

II

Поки старий, сидячи на камені, розмовляв з прибулим із тієї землі, яку тут називали краєм «німих», бо тамтешні жителі не знали мови тутешнього народу, з-за тину витикалось безліч цікавих голів.

Рідко траплялося, щоб у таку лісову гущину, в такі густі нетрі насмілився б завітати чужий чоловік. Отож коли показались незнайомі люди й коні, а парубок почав замикати собак, всі, хто жив у цьому дворі, побігли, щоб хоч здаля — поверх тинів або крізь щілини в них — подивитися на чужинців. Можна було тут побачити зараз білі хустки заміжніх жінок, коси дівчат із зеленими на них вінками, голови чоловіків з довгим волоссям і стрижені голови парубків, перелякані оченята дітей з-під скуйовджених, навислих на лоб чубів. Вони то появлялися, то, жахаючись, раптом зникали… Навіть старі баби, тремтячи від страху, визирали з-за тину, а через те, що боялись усього чужого, то рвали траву, брали в жменю землю і кидали на вітер, плювали поперед себе, щоб, бува, не пристріли чужинці.