Прадавня легенда
Старійшини своїх людей залишили у полі й попрямували до двору сина Кошички. Прибули сюди й Мишки на чолі з Кривавою Шиєю.
— Це добра для вас прикмета, господарю, — вигукнув він, ступивши на поріг, — що в день народження вашого сина починається війна проти німецької неволі. Це знак, що дитина дочекається повернення колишнього нашого життя і волі…
Тут усі почали обіймати господаря; а коли прибулі учора чужоземні гості заговорили мовою «слова», привіталися й з ними, мов з братами, й посадовили їх на почесне місце. Під деревами на дощатих столах з"явилося м"ясо, хліб, святкові короваї, а біля них бочки з напоями, черпаки і кубки. Поки почалися пострижини, поки зібрались Мишки і Сцібори, родичі, друзі й знайомі, попиваючи мед та закушуючи, розмовляли між собою.
Молодший гість знову, як і вчора, переконував полян об"єднатися з братами моравами, чехами та іншими племенами, щоб протистояти німцям, небезпечним ворогам, котрих перемогти «слово» зможе не інакше, як тільки спільними силами.
На це Мишки відповіли:
— Дайте нам спочатку знищити, вирвати з коренем шкідливий бур"ян, а потім уже будемо вирішувати, що посадити на його місце.
До полудня в хаті, в дворі, на галявинці між деревами було повно гостей. Наближалася хвилина пострижин. Місце жерця в домі звичайно посідав глава родини; він робив жертвоприношення і вів гостей до святих місць. Як тільки хлопцям минало сім років, вони з-під жіночого нагляду переходили під владу батька, починали готуватись до майбутнього фаху воїнів і хліборобів. Найчастіше віддавали їх, як це й досі практикується в багатьох кавказьких племен, під опіку дядьків або старших братів, бо батьківське серце буває м"яким до дитини, надто поблажливим, а суворість могла б послабити ті узи любові й пошани, що повинні єднати батька з сином.
У затінку старих дерев, під якими стояли збиті з дощок і застелені вишиваними рушниками столи, струмувало джерело; його вважали священним, і тут споконвіку лежав камінь, біля якого складали жертвоприношення.
Коли вже всі зібралися, мати зі сльозами на очах привела хлопчика, одягненого в біле вбрання, з довгим розпущеним волоссям, якого від самого народження не торкались ножиці, й віддала його до рук батька.
П"ястун встав, готовий прийняти від неї дитину; а коли хлопчик кинувся йому до ніг і почав обіймати, він підвів його до джерела й покропив водою. Потім узяв ножиці, що лежали напохваті, відстриг трошки волосся й передав їх гостям та старійшинам, а ті продовжували потрошку обстригати дитину. Щоб зрізане волосся не потрапило в огонь, — за повір"ям це вважали згубним, — його ретельно зібрали й закопали біля каменя. Коли настав час надати хлопчикові ім"я, котрий усе ще називався сином П"ястуна, господар звернувся за порадою до молодшого з гостей.
Гість підвівся і сказав:
— Якщо вже випала мені честь нарікати його, то дозвольте це зробити за нашими звичаями, з благословенням… Бог, у якого вірують морави й чехи, — такі ж, як і ви, діти «слова», — є богом для всіх… Називаю його Земовіт. Хай завжди бачить землю свою у мирі і щасті.
Промовивши це, гість вмочив у воду пальці і на лобі у хлопчика зробив знак…
Почувши це ім"я, всі дуже зраділи, П"ястун же почав дякувати й хотів, чим міг, обдарувати чужоземців, але ті сказали, що не візьмуть жодних дарунків, бо дали обітницю жити убогим життям. І вони відійшли вбік, щоб не заважати радитися старійшинам, бо ж час був напружений, і їх мимоволі гризли турботи про війну.
Всі озирались на Гопло, де височіла похмура і грізна вежа, що вчорашньої ночі палала вогнем, ніби хотіла сказати людям: «Я вас не боюся! Ви тільки думаєте виступити проти мене, а я вже готова стати супроти вас!»
— Дощенту зруйнуємо останнє гніздо Попельків! — мовив Мишко Кривава Шия, показуючи на вежу. — Хай хоч десять місяців доведеться облягати її, — голодом, а візьмемо їх…
— Воно-то так, — устряв у розмову Сцібор, — але з їхнього роду ще Мілош із сином залишився і, що набагато гірше, у Хвостка є два сини, яких княгиня послала до діда, в німецький край… Вони вже дорослі, прийдуть і будуть домагатися своєї спадщини… Не один місяць, а може, багато років триватиме війна; до того ж не з одним Хвостком, а і з німцями, які виступлять на його захист…
— Мілоша, пригніченого горем старця, нам нема чого боятись… Буде собі спокійнісінько сидіти в своєму городищі… А якщо доведеться воювати проти німців за наші права — нічого не вдієш!
Можливість тривалої війни з німцями нікому не сподобалась, кожен зітхав, бо війна виганяла з рідної оселі, забирала людей, позбавляла спокою й відпочинку і змушувала замість того, щоб обробляти землю, братись до зброї і гасати на коні. Але тепер не було іншого виходу. Вогненні віці скликали людей з усього краю, і кожен ішов, ладен битися без спочинку доти, поки не відвоюють свої колишні права.
Старі все ще розмовляли, коли з сусіднього гаю вийшли жінки й дівчата, і хором заспівали пісню пострижин; всі замовкли і почали слухати. То була старовинна пісня, мало для молодого покоління зрозуміла; в ній згадувались забуті боги й жертвоприношення, яких уже не вміли справляти. Вона закликала ясне сонце, щоб воно промінням щастя осяяло голову хлопчика; росу, щоб окропила й допомогла йому рости; воду, щоб напоїла його витривалістю і мужністю; землю, щоб вселила в нього дух, і щоб ріс він, мов дуб, сяяв, наче зоря, і нападав на ворогів, як той орел… Потім промовляли слова, з допомогою яких відганяли від нього чорних духів, уроки та інше зло; під плескіт долонь лунали вигуки: «Ладо! Ладо!» Мати, за звичаєм, одягла на голову постриженому синку вінок із трав, що приносять здоров"я та щастя. Він був сплетений із дивосилу, жерухи, дивини, росянки, чорнобилю й гілок помели.