— Дзіво, — сказав він, — таке життя — все одно, що смерть, а боги й духи…
Кмет не посмів закінчити.
— Що то за життя без людей? — додав він, помовчавши. — У мене було б інакше, ти б мала свій дім, родину, захисника, жила б собі в достатку… Хто б тобі забороняв біля джерела або на роздоріжжі приносити до святих каменів пожертви й розмовляти з духами?
— Духи такі ж ревниві, як і люди, — озвалася Дзіва, несміливо і в той же час із цікавістю дивлячись на Домана, — не можна водночас служити духам і людям. Мій вінок належить їм.
Хотів кмет ближче підійти до неї, але Дзіва відступила; проте не зводила з нього очей. Цей парубок, якого вона вбила і який залишився живим, збуджував у ній дивне почуття — жалість і боязнь.
— Не ображайся на мене, — сказала вона, — я й сама не знала, що робила, але ж мусила захищатись. Якщо хочеш помститися за пролиту кров, візьми меча і вбий мене, тільки так, щоб я не мучилась, дай спокій моїм братам і родові моєму. Я не боюся смерті, — додала вона, — блукатиму з духами по вічнозелених лісах та луках і співатиму пісень.
Доман знизав плечима.
— Дзіво, — мовив, — чого б це я мав убивати! Та скоріше я вдруге наважився б викрасти тебе, хоч і з храму, і дав би себе покалічити, тільки б ти була моєю.
Дівчина зашарілась і похитала головою.
— Це неможливо, — тихо прошепотіла вона, — неможливо…
Жаль мені тебе, — вів далі Доман. — Ні до кого більше не лежить серце. Я бачив, якось підкравшись до двору, твою сестру, саме виходила вона до череди; гарна дівка, але ж таких на світі багато. Що мені до них?
Він говорив, а Дзіва з цікавістю дивилась на нього й несвідомо повторювала:
— Це неможливо! Неможливо!
Коли вони собі отак розмовляли, — він скаржився, а вона ніби не хотіла слухати, — серце в неї так дивно защеміло, як ще ніколи в житті. Щось захоплювало її в ньому, можливо, те, що він постраждав від її руки. Сама не знала, що з нею сталося, але в душі побоювалася помсти заздрісних духів. Та, незважаючи на це, вона поривалася до нього, — її приваблювали його сірі очі, вуста, голос, доброта і те, що він відрікся від помсти. Вона почервоніла, як мак; рада була б утекти, та не могла. Стояла як укопана, зачарована його поглядом. І щораз більше її охоплювала тривога, мало голос не відібрало в неї.
— Іди собі, прошу тебе, — ледве вичавила з себе, промовила не своїм голосом, — іди й не приходь більше!
— А якщо знову прийду? — пробурмотів Доман.
Дзіва опустила очі й промовчала.
— Ти ж сама сказала, — додав він, — що я маю право забрати в тебе життя — право помститись і пролити кров. Я маю право відомстити братам твоїм, дому, цілому родові, але не хочу цього робити.
— Убий мене! — спокійно повторила Дзіва.
— Мені б жаль тебе було! — сказав Доман, сміючись. — Ні! Ні!.. А як повернусь і попрошу, то хоч дозволь глянути на тебе…