Довгенько поїли коней і людей — Мишкам винесли меду. Сміх і крики долинали до комірчини; та ось вони стихли, затупотіли коні, вершники поїхали далі. Коли Мишки віддалилися, П"ястун мовчки відімкнув двері й випустив в"язнів.
— Виходьте, — сказав він, — небезпека минула.
— Добрий мій кмету! — вигукнув Хвостек. — Прошу вас до мене в городище, у гості… Я в боргу перед вами…
— Ні, — відповів П"ястун, — я зробив так, як кажуть закони наші і звичаї… Не з любові, — я не люблю вас… а за велінням богів. Ідіть собі з миром… Хто знає, де ще ми стрінемося…
Хвостек спохмурнів.
— Ти не підіймеш на мене руки! — крикнув він.
— Милостивий пане, — мовив П"ястун, — як громада піде проти вас і мене покличе, то й я піду…
Сказавши це, він відступив, і Хвостек квапливо вибіг з хати, не кинувши жодного слова і не озираючись. Зачинились за ним ворота. Ніч була темна й глуха. Тільки вдалині поблискувало озеро та на високій вежі, як це вже здавна велося, палало вогнище, мигочучи червоними язичками. Хвостек і його слуга зникли у темряві. П"ястун, глянувши їм услід, полегшено зітхнув.
На другий день у хаті П"ястуна життя пропливало, як і раніше.
Старий П"ястун, спершись ліктем на стіл, сидів замислений. Тут ще було тихо й весело, а навколо всі озброювалися, готувались до бою. Мишки скликали люд; ще цієї ночі мали запалати на пагорбах вогнисті віці. Посланці бігали від хати до хати. Біля вежі в городищі зчинилась метушня, заблимали вогні. З пасовищ зганяли князівські стада, щоб їх не зайняли кмети, котрі вже з"явились на узліссі. З хати П"ястунів нікого було послати; господар старий, а син ще маленький; тільки челядь його озброїлась, і вона мала йти разом з іншими. Вдалині лунали якісь дикі крики, але не можна було розібрати, чи вони линуть з городища, куди стягували загони князівської двірні, чи з лісу, де вже збирались у юрми кмети.
Старий вийшов на подвір"я, подивився круг себе і довго не міг відірвати очей від сірої вежі над озером, від городища, біля якого незабаром мав закипіти кривавий бій. Не в пору заносилось на війну: у нього синочок підростав, а за давнім звичаєм семилітньому хлопчикові справляли пострижини, давали ім"я, благословляли, а хто ж у такий неспокійний час зміг би прибути в гості й потішитись разом з батьками? Даремно було б їздити по хатах і запрошувати на цей веселий обряд, коли все вирувало гнівом і готуванням до бою.
Він стояв собі отак замислений, коли до воріт під"їхало й зупинилося двоє незнайомих людей, у чужоземному вбранні, з напрочуд ясними й спокійними обличчями. Вони роздивлялись довкола і ніби вагалися; поглядали на вбогого бортника й перешіптувались. Мабуть, радилися, що їм робити. Вечоріло. Приїжджі, як це неважко було здогадатись із їхньої зовнішності, прибули десь із далеку, може, з лехівської чи полянської границі, або навіть із-за Лаби, бо одяг їхній дуже нагадував німецький. Обидва були ще не старі; мали на собі довгі темні плащі, з-під яких виглядало підперезане поясом вбрання, пошите в обтяжку; на них не було ніякої зброї. Невеличкі клуночки поприв"язувані до сідел. Їхні коні, змучені цілоденним походом, опустили голови й жадібно почали скубти під ногами свіжу траву.
Той, хто їхав попереду, молодший на вигляд, мав гарне, світле і, незважаючи на втому, веселе обличчя. Другий, трохи старший, був серйозний з лиця; видно, загартований життям; поглядав холодно і спокійно; хоч і перебував серед чужих, але був упевнений, що з ним нічого лихого не станеться. Було це тим дивніше, що, їдучи, вони раз у раз, очевидно, стрічалися із збудженими кметами; та й князівська двірня вороже була настроєна до чужинців. Хвилювання, що панувало на цьому кутку, здавалось, зовсім не дивувало і не тривожило подорожніх. Зупинившись біля воріт, вони поглядали на П"ястуна і на його халупу, тихенько радились між собою.
Нарешті перший з них, що з веселим обличчям, зліз із коня, повільною ходою підійшов до П"ястуна і привітався з ним мовою, яка хоч і не називалась лехітською, але звучала наче рідна і була зрозумілою для старого. Колись мандрував він по світу та й сам мандрівних братів зустрічав і легко впізнав наріччя, яким серби, моравці та чехи розмовляли.
— Ми здалеку їдемо, — промовив він. — Любий господарю, нам треба десь на ніч знайти притулок. Там, — він показав рукою у напрямі городища, — там, біля воріт, ми марно просили, щоб впустили переночувати: нас прогнали геть… Ми потрапили в край, охоплений бунтом, всі люди тут зайняті якимись чварами; спорожніли двори й хати… Може, у вас ми знайдемо притулок?.. Нічого нам не потрібно, тільки щоб дах був над головою…
Старий дужою рукою розчинив навстіж ворота.
— Прошу вас, — сказав він, — заїжджайте й відпочивайте. На нашій землі в жодній хаті не відмовлять у притулку… Такий у нас звичай, і житиме він, скільки житиме рід наш.
Сказавши це, він жестом запросив їх до себе. І другий зліз із коня, і вони обидва, не вагаючись, увійшли в двір; до них підбіг хлопець і забрав коней. П"ястун повів гостей на ганок, а потім — у світлицю хліб переломити з ними. Посадовив їх на почесному місці й кивнув жінці, яка саме ввійшла, щоб подала їжу й напій.
— Вітаю вас у цій хаті, — сказав він, — ви прийшли до мене тоді, коли я жадав гостей, але не міг сподіватися, що вони прийдуть.
Прибулі з великою цікавістю оглядали убогу хатину, де все начиння, за стародавнім звичаєм, було зроблене з глини й дерева; гості не бачили тут ні чужих блискотливих цяцьок, яких уже багато в ті часи привозили купці з-за моря і з Заходу, ні римських та етруських божків, ні майстерно прикрашеної зброї, яку присилали хорвати, ні металевих висульок, посуду і мечів, виміняних на бурштин і хутра. На полицях стояла робота полянських гончарів та бондарів. Одежа була виткана з вовни, випряденої дома; її доповнювало полотно і шкури звірів.