Цього дня старий гончар теж сидів тут, склавши руки, і позирав то на озеро, то на піч. Повз нього проходили люди, прямуючи до човнів; одні віталися, інші, глянувши в його бік, ішли собі далі. Припікало сонце, дзижчали в повітрі бджоли і мухи, затих вітерець, озеро розгладилось і так блищало, що на нього не можна було дивитись.
Раптом під"їхало кілька вершників. Старий зиркнув на них. Його цікавило все: люди, коні, хмари на небі, хробачки в землі. Таку вже мав вдачу. Їхав кмет у супроводі кількох челядників. Тільки-но зліз з коня, відразу ж у нього взяли повіддя; човна біля берега не було; кмет стояв і очікував. Гукнули перевізника. Той ще був далеко від берега, і кмет підійшов до Мірша й привітався.
— Що ви тут робите, діду? — спитав прибулий.
— А ви? — пролунало у відповідь.
— Я на Ледницю їду, до храму.
— Я й без храму всюди маю духів, — мовив старий. — Звідкіля ж ви, жупане?
Молодий мандрівник показав рукою на ліси по той бік озера.
— Я Доман, — сказав він.
Старий подивився на нього.
— А я гончар Мірш.
Запало мовчання.
— Ви вже повалили вежу над Гоплом і князя разом з нею? — запитав Мірш. — Я чув, ви проти нього зуби гострите, а він — проти вас.
— Ще не повалили, — відповів Доман.
— І без князя думаєте жити? — поцікавився старий. — Бджоли у вулику і дня не проживуть без матки!
— Таж певно, — сказав Доман. — Одного виженемо, а іншого виберемо, аби тільки згода була.
— Згода! Авжеж, що так, — погодився гончар. — Вам треба самим її виліпити. Робіть, як я: розсипається глина, але коли увіллєш води, то й горщок можна зліпити. Пошукайте води!
Доман промовчав, а Мірш вів далі:
— Лихо буде, коли зачепите Хвоста… Німців і поморців накличе проти нас.
— Ми їх виженемо!
— Тоді, як вам поля спустошать, а мені горшки поб"ють! — засміявся гончар.