Натомість Жільберта, навпаки, коли Робер кудись їхав, забалакувала про речі, якими він так гордував, дуже охоче. Звичайно, йшлося не про її мужа, бо вона всього тут не знала або вдавала, ніби не знає. Але вона розводилася про згадані речі залюбки, оскільки це стосувалося інших, чи то вбачаючи тут якесь опосередковане виправдання для чоловіка, чи то тим, що Сен-Лу, розриваючись, як і його вуйко, між упертою мовчанкою і потребою сповідатись і обмовляти, просвітив її багато в чому. З усіх найбільше діставалося від неї баронові де Шарлюсові; мабуть, Робер, не говорячи з Жільбертою про Чарлі сам, не міг не переказувати їй у тій чи іншій версії того, в що утаємничував його скрипаль, який віддячував своєму ласкавцеві лютою ненавистю. Завдяки цим розмовам, таким захопливим для Жільберти, я міг запитати, чи Альбертина, чиє ім’я я почув уперше з її уст, не мала подібних уподобань стосовно дівчат, коли вони разом училися і дружили. Жільбер-та нічого не могла мені про це сказати. А втім, ця справа вже давно перестала мене цікавити. І якщо я й досі до цього докопувався, то цілком механічно, мов той дід, якому геть забило памороки і він усе допитується, чи немає звістки про його загиблого сина.
Цікаво, і це мені невтямки, що в ту добу кожний, кого Альбертина кохала, кожний, хто міг би звеліти їй зробити все, чого тільки захотів би, — кожний із таких людей просив, благав, важуся навіть сказати, жебрав як не дружби, то бодай доступу до мене. Мені більше не треба було пропонувати гроші пані Бонтан, аби вона прислала до мене Альбертину. Це повернення життя, доконуване саме тоді, коли воно вже не мало ніякого глузду, глибоко журило мене, не через Альбертину, яку, коли б вона вернулася навіть не з Турені, а з того світу, я привітав би без радости, а через те, що жінки, яку я кохав, мені вже не побачити. Я казав собі, що якби вона конала або якби я розлюбив її, всі ті, хто міг би наблизити мене до неї, упали б мені до ніг. Наразі ж я марно намагався вплинути на них, бо мене не зцілив досвід, який би мав мене навчити, — якщо він узагалі повчальний, — що кохання — це та недоля з казки, проти якої нічим не зарадиш, поки чари не розвіються.
«У мене є книжка, де йдеться про ці речі, — похвалилася вона мені. (Я казала про цю загадку Роберові: «Ми могли б порозумітися». Він заявив, що в цьому ділі темний і що це, зрештою, пусте.) — Я маю на увазі старого Бальзака, в якому я порпаюся, щоб дорости до своїх вуйків, «Золотооку дівчину». Але це безглуздя, неправда, сутий кошмар! Бо жінку може стерегти інша жінка, а не чоловік». — «Помиляєтесь, я знав одну жінку, закоханому в неї чоловікові пощастило її ув’язнити; вона не могла бачитися ні з ким і виходила тільки під опікою відданого служника». — «Це, мабуть, викликало у вас жах, ви ж така добряча душа. Ми саме говорили з Робером, що вам треба женитися. Дружина зцілила б вас, а ви б її ощасливили». — «Ні, в мене нестерпний характер». — «Овва!» — «Запевняю вас. Зрештою, я був заручений, але далі не пішов (та вона й сама відмовилася, через мій характер, нерішучий і доскіпливий)». Так спрощено я сам оцінив своє женихання до Альбертини, тепер, коли дивився на це женихання не інакше, як зокола.
Я засмутився, повертаючись до покоїв, на думку, що ні разу так і не одвідав комбрейської церкви, яка ніби чекала на мене серед віконного зела, вся ліловіючи. Заспокоював себе: «Що ж, доберуся до неї наступного року, якщо доживу», — не бачучи інших перешкод, окрім своєї смерти, і не уявляючи, що може пропасти церква, яка ще довго стоятиме після мене, як довго стояла до мене.
Та ось одного дня, говорячи з Жільбертою про Альберти-ну, я таки поцікавився, чи не кохала Альбертина жінок. «Де там, нітрохи». — «Але ж ви колись казали, що в неї кепські манери». —
Можливо, Жільберта мовила так, аби потаїти від мене, що й сама, за Альбертининими словами, любила жінок і навіть робила Альбертині двозначні пропозиції? Або ж (бо інші часто обізнані з нашим життям краще, ніж ми гадаємо) вона знала, що я кохав Альбертину, ревнував її (інші можуть знати про нас більше, ніж нам здається, але, переоцінюючи свої знання, усе ж помилятися, снуючи надто сміливі гадки всупереч нашим сподіванкам, що вони попадають пальцем у небо за браком будь-яких гадок), і, думаючи, що мої почуття не охололи і я ревную її далі, намагалася в доброті своїй замазати мені очі, як це роблять усім ревнивцям. Так чи інакше, Жільбертині слова від колишніх «кепських манер» і до сьогоднішнього свідчення про добропристойне життя і порядність цілком заперечували запевнення Альбертини, яка напослідок мало не призналася мені, що її стосунки з Жільбертою були таки химерні. Альбертина здивувала мене тим так само , як здивували мене звіряння Андре, бо, повіривши спочатку, ще до знайомства з «бандою», в їхню зіпсутість, я переконався в помилковості своїх перших вражень, як це часто трапляється, коли порядну дівчину, невинну й чисту, попервах вважають за бочку всіх мерзот. Потім думка моя пройшла всю дорогу назад, знову повернувшись до попередніх гадок. Але, може, Альбертина сказала так, аби здаватися досвідченішою, ніж була насправді, аби вразити мене в Парижі своєю розбещеністю, як колись у Бальбеку вразила чеснотою; і все задля того, щоб не скидатися, коли я казав їй про жінок, ласих до жінок, на когось, хто не знає, що воно означає, подібно до того, як у розмові корчать премудру міну на згадку про Фур’є чи Тобольськ, хоча не тямлять, про що йдеться. Може, вона жила при подрузі мадемуазель Вентейль та Андре, але відгороджена глухою стіною від них, певних, що вона «не з тих», і стала мудра по шкоді (так жінка, одружуючись із письменником, працює над своїм розвитком): на догоду мені відповідала на мої запитання, розказувала про них, аж поки зрозуміла, що мною керують ревнощі, і дала задній хід. Якщо тільки Жільберта мені не брехала. Мені навіть ось що спало на думку: саме дізнавшись від неї під час флірту, який він вів із нею в цікавому для себе плані, що вона не цуралася й жінок, Робер пошлюбив її, розраховуючи на розкоші, які він, знати, не здолав потім знайти у себе вдома, оскільки заживав їх деінде. Жодна з цих гіпотез не була безглузда, бо в таких жінок, як Одеттина донька, або у дівчат із «банди» буває така девер-сифікація, така кумуляція нахилів, якщо навіть не одночасної, то навперемінної дії, що вони завиграшки переходять від зв’язку з жінкою до любощів із чоловіком, і визначити їхню істотну домінанту не так просто.
І коли, перш ніж загасити свічку, я прочитав уривок, наведений нижче, брак у мені літературного хисту, відчутий колись у Ґермантській стороні й потверджений у дні мого перебування тут, завершеного цим останнім вечором, вечором напередодні від’їзду, коли, скинувши з себе тягар задавнених звичок, ми намагаємося розібратися в самих собі, — видався мені не таким-то вже й прикрим, так наче письменство не відкривало глибоких істин; і воднораз мені стало сумно, що письменство могло б бути не тим, чим воно мені здавалося. З другого боку, не таким гірким видавалося мені те нездоров’я, яке невдовзі привело мене до клініки, оскільки гарні речі, про які йдеться у книжці, не кращі за те, що я бачив. Але з дивної суперечности, нині, читаючи про це, я захотів усе побачити навіч. Ось сторінки, що я читав, аж поки втома склепила мені повіки:
«Позавчора впадає сюди, аби забрати мене до себе на обід, Вердюрен, давній критик «Ревю», автор книжки про Вістле-ра, де фактуру, художній колорит щирого американця Вердюрен, великий аматор усякої рафінованости, всіх гожостей намальованих речей, передає часто з великою субтельністю. І поки я вдягався, аби податися за ним, я почув від нього цілу оповідь, звідки іноді пробивався нібито лячний белькіт сповіді про відмову писати одразу ж після одруження з «Мад-леною» Фромантена, відмову, спричинену звичкою до морфіну, що породила, мовляв за Вердюреном, ось який ефект: більшість одвідувачів салону його дружини і гадки не мають, що муж її колись писав, і всі правлять йому про Шарля Бла-на, Сен-Віктора, Сент-Бева, Бурті як про людей, до яких, на їхній суд, йому далеко. «Бачте, ви, Ґонкури, чудово знаєте, та й Ґотьє теж знав, що мої «Салони» — це щось зовсім інше, ніж оті нікчемні «Старосвітські майстри», шановані як шедеври в родині моєї дружини». Потім, смерком, коли за вежами Трокадеро палає остання заграва, обертаючи їх на двійників торгових вежок, пошмарованих, ніби у стародавніх цукерників, порічковою ґалереткою, розмова точиться далі у повозі, який має підвезти нас на бульвар Конті, до палацу Вердюренів, як доводить його власник, давньої оселі венецьких послів, де є так звана курильня, опоряджена, за Вердюреновими словами, мов у «Тисячі й одній ночі», тобто її опорядження «живцем» перевезено з якогось славетного палаццо, назви не пам’ятаю, палаццо з колодязем, де на цямринні красувалося зображення коронації Пречистої Діви, — найчудовіший, на Вердюренів суд, витвір Сансовіно, — і куди гості мали струшувати попіл із сигар. І слово чести, коли ми прибули, у примарному синьо-зеленому місячному сяйві, подібному до світла, в яке класичне малярство сповиває Венецію, де невиразний силует бані Інституту перегукується з Салюте на полотнах Ґварді, мені примарилося, ніби я стою над Канале Гранде. Цю ілюзію підтримувала будова палацу, де з другого поверху не видно бульвару, а також нагад господаря про те, що, мовляв, вулиця називалася Поронна — достолиха, а я ж і в голові цього не покладав — з уваги на порон, яким колишні чернички-міраміонки перевозилися на відправи до Нотр-Даму. Ось вона, дільниця, де вешталося моє дитинство, коли тут мешкала моя тітка де Курмон! Проте мене охоплює нове замилування, коли я бачу майже впритул до палацу Вердюренів вивіску «Маленького Дюнкерка», одного з рідких склепів, які збереглися лише на візерунках вуглиною або на образках Ґабріеля де Сент-Обена, склепів, де цікаве XVIII сторіччя зафіксувало моменти свого неробства, гендлюючи французькими та закордонними марничками і «всім, що виробляється у штуці найновішого», як свідчить рахунок «Маленького Дюнкерка», коректурним відбитком якого посідаємо, гадаю, тільки ми двоє, Вердюрен і я, одним із тих шедеврів оздобного паперу, на якому монархія Людовіка XV виставляла рахунки, під шапкою, що являла очам збурене море, обтяжене баркасами, море в кучерях, схоже на ілюстрацію до «Устриць і Суціг» у виданні Ферм’є Женеро.
Пані дому (зараз вона посадить мене біля себе) з милим усміхом повідомляє мені, що уквітчала стіл тільки японськими хризантемами, зате вони виставлені у вазах, а вази — найрідкісніші шедеври, надто одна з них, бронза, на якій розсіяні тут і там бляшки з червоної міді немовби символізують живі падучі пелюстки квітки. Тут присутній доктор Кот-тар із дружиною, польський різьбар Вирадобецький, колекціонер Сванн, вельможна російська дама, княгиня, чиє ім’я на оф вилетіло з голови, і Коттар шепче мені на вухо, що то найпевніш вона пальнула зблизька в ерцгерцога Рудольфа і що, за її твердженням, у Галичині і в усій північній Польщі я такий відомий, що одна панна нікому не віддасть своєї руки, поки не дізнається, чи її наречений — шанувальник «Фо-стини». «Вам це невтямки, ви західняки, — кидає нібито насамкінець княгиня, у якої, далебі, розуму двоє клало, а третій топтав — таке письменницьке проникнення в інтимне життя жінки». Чоловік із поголеним підборіддям і губами, та камердинерськими бурцями, який виголошує жарти вчителя другого класу, водячись із першокурсниками, на храм Карла Великого, — це Брішо, професор Університету. Коли з Вердюренових уст падає моє ім’я — він нічим не показує, що знає наші книги, і я весь киплю через цю змову, яку кує проти нас Сорбон-на, вносячи до мого любого помешкання, де мене вітають, перекору, ворожість і щось від навмисного замовчування.
Переходимо до столу, і відкривається дивоглядний парад тарілок; кожна з них не більше не менше як шедевр мистецтва виготовлення порцеляни, яка під час делікатної їди пестить уважне вухо аматора, що прислухається до приємного художнього гомону: тарілок Юн-Чена з помаранчевими вінцями, з синястим осереддям, оточеним пукатим листям водяних ірисів, розпанаханим, — чи ж не блиск декоративносте! — летом синьоводів та журавлів, по світанковому тлу в тих самих уранішніх тонах, на які щодня позирає, будячи мене, бульвар Монморансі; саксонських тарілок, ще манірніших у гожості свого виробу, з анемією, з соннотою троянд, із полиском у ліловість, у каламутну червінь вистріпаного тюльпана, в рококо гвоздик чи незабудок; севрських тарілок, гільйошированих тонкими білими жолобками з золотим кільцем або зв’язаних у своїй кремовій тістовій гладіні гожою опуклістю золотої стьожки; нарешті все це срібло, де струмують люсьєнівські мирти, які визнала б Дюбаррі. І що теж може бути рідкістю, то це виняткова якість поданих потрав, їжа, мистецьки приготована на відкритому вогні, багата учта, якої, нічого гріха таїти, парижанин не спроворить навіть для най-параднішого обіду і яка нагадала мені про витвори найкращих кухарів у Жан д’Ор. Навіть паштет не має нічого спільного з тою несмачною рідотою, яку зазвичай подають під цим назвиськом; я знаю не так уже багато місць, де посполита картопляна салата мала б тужавість японських ґудзиків зі слонівки і матовість кістяних ложечок, якими хінки поливають водою щойно зловлену рибу. У венеційському склі переді мною іскриться багата біжутерія червоних вин, незвичайне леовійське, куплене на аукціоні в пана Монталіве, втіха для уяви, а також для ока і для, як мовили колись, губи, коли вносять калкан, нічим не схожий на ті не дуже свіжі калкани, які подають на найвишуканіші столи і на яких через затримку в дорозі уже проступають кості на хребтині; калкан, поданий не в липкому тісті, який під назвою білого соусу готують шеф-кухарі у найкращих, зрештою, домах, а в правдивому білому соусі, зробленому з масла по п’ять франків за фунт; любо глянути, як уносять цього калкана на чудовому полумиску Чин-Хона, пронизаному пурпуровими пругами заходу сонця над морем, де видно веселу плавбу черідки лангустів, зображених так пластично, ніби їх було викладено з живих панцирів; полумисок, на краю якого юний китаєць цупить вудкою рибу, диво перламутру, завдяки сріблястій лазурі черева.
Коли я сказав Вердюренові, які делікатні втіхи дає йому це вишукане їдло на полумисках та цілій колекції тарілок, якої не кожен принц може собі сьогодні дозволити у своїх сервантах, госпося кинула мені меланхолійно: «Зразу видно, що ви його зовсім не знаєте. — І розповіла мені про свого чоловіка як про маніяка-ориґінала, байдужого до всіх цих витребеньок, маніяка, — підкреслила вона, — так, цілковитого маніяка, який більше радіє пляшці яблучного сидру, випитій у хамуватому холоді нормандської ферми». І чарівна жінка словами, сповненими щирого замилування до сільської барвистости, мовить нам, не тямлячи себе з надпориву, про ту Нормандію, де вони мешкали, Нормандію, що становить собою величезний англійський парк, із пахощами пралісів у дусі Лоренса, з оксамитом криптомерії по берегах природних травників, упор-целянених рожевими гортензіями, з драпуванням шафранових троянд, звислих на селянські двері, де інкрустація двох сплетених між собою груш, нагадуючи орнаментовану короговку, викликає в уяві самою легкістю гінкої лінії розквітлу галузку з бронзових канделябрів Ґотьєра, — Нормандію, про яку й гадки не мають відпускники парижани, Нормандію, яку оберігають рогатки кожного з обох її узгранич, рогатки, які, за визнанням Вердюренів, справно піднімалися геть усі. Надвечір, у сонному пригасанні всіх барв, коли світло струмує лише від моря, скипілого, блакитнявого, наче сироватка («Нічого ви про море не знаєте, — палко запевняла мене сусідка у відповідь на мої слова, що Флобер забирав мене з братом до Трувіля, — нічогісінько, вам треба поїхати туди зі мною, інакше ви нічого не побачите»), вони поверталися крізь ліси рододендронів, розквітлих рожевим тюлем своїх пелюсток, їх п’янив дух сардинерії, викликаючи у мужа огидні напади ядухи. «Атож, — підкреслювала вона, — саме так, справжні напади ядухи». Туди, наступного літа, вони збираються вернутися, аби прихистити цілу колонію митців у чудовій середньовічній кам’яниці, яку надавав їм старий кляштор за безцінь. І справді, коли я слухав цю жінку, яка, хоч уже оберталася в різних вишуканих середовищах, заховала у своїй мові щипку соковитости виразів жінки з народу, виразів, що показують світ так колоритно, як це бачить наша уява, у мене аж слинка потекла, так і мені запраглося туди, де кожне працює у своїй келії, де у просторій вітальні з двома коминками всі сходяться перед сніданком на вишукану розмову, упереміж зі світськими іграми, і все це нагадує життя, змальоване в «Листах до панни Волланд», незрівнянному шедеврові Дідро. Потім, після сніданку, всі виходять, навіть у негоду, навіть у літній пал, у промінну плющу, що цебенить світлистим течивом на вузлуваті стовбури сторічних буків, які виставляють за прозірчастою брамою красу зела, з такою любістю плекану у XVIII сторіччі, та на кущі, де замість розквітлих пуп’янків тремтять, повислі на гіллі, краплини дощу. Вони пристають, щоб почути тихий хлюпіт: то снігур, розкошуючи холодом, купає пір’я в чудовій крихітній купелі, гідній Німфенбурґа — віночку білої троянди. І коли я сказав пані Вердюрен про тамтешні, німфенбурзькі, пейзажі та про квіти на ніжних Ельсті-рових пастелях, вона кинула, гнівно задираючи голову: «Але ж то я показала йому все те, все, розумієте, все, кожний цікавий закуток, кожний мотив і виклала йому це, коли він розлучався з нами, чи не так, Оґюсте? Всі мотиви, які він тільки поклав на полотно. Бо предмети він знав завше, треба віддати йому належне, треба це визнати. Але квітів ніколи доти й у вічі не бачив, не вмів відрізнити проскурняку від мальви. То я йому показала, уявіть собі, як виглядає ясмин». Мушу визнати, що є щось цікаве в тому, що маляр квітів, якого нині аматори мистецтва називають найкращим, ставлячи вище за Фан-тен-Латура, мабуть, не намалював би, якби не ця жінка, ясмину. «Так, слово чести, ясмин; а всі троянди, які він тільки малював, намальовані в мене або знов-таки я йому їх приносила. Ми називали його не інакше, як пан Тіш; спитайте у Кот-тара, Брішо, кого завгодно, чи мали ми його за велику людину. Та він би й сам сміявся з цього. Я навчила його укладати квіти; спершу він ніяк не міг упоратися з ними. Ніколи не вмів скомпонувати букету. Йому бракувало природженого смаку, щоб вибирати, я мусила його повчати: «Ні, цього не малюйте, не варто, малюйте оце». Ах! Аби ж то він послухався нас, улаштовуючи своє життя, як слухав нас, компонуючи квіти, аби ж не вклепався у цей ганебний шлюб!» І нараз — виблиск розпаленілих очей, звернутих до минувшини, нервове завзяття, розчепірені, мов у маніяка, пальці, змах манжетів блузки, а в обрисах зболілої пози немовби прегарний образ, якого ще ніхто, одколи світ світом, не намалював, і в якому читалося і стримуване обурення, і гнівна дратливість приятельки, враженої у своїй делікатності, у своїй жіночій сором’язливості. І вона оповіла нам про дивовижний портрет, що Ельстір намалював для неї, портрет родини Коттарів, портрет, подарований Люксембурзькій галереї після сварки з маляром, признавшись, що то саме вона підказала Ельстірові думку намалювати чоловіка у фраку, аби передати все це чудове шумовиння білизни, то вона вибрала оксамитову сукню для жінки, сукню, яка бере на себе очі серед мінливої гами ясних відтінків килимів, квітів, овочів та газових платтячок дівчат, подібних до пачок у балерин. Від неї ж таки пішла ідея намалювати, як жінка зачісується, і ця ідея, яка згодом уславила маляра, полягала в тому, щоб намалювати жінку не вичепуреною, а підглянутою в інтимну хвилину повсякденного життя. «Я так йому і сказала: «Адже у жінки, як та зачісується, витирає обличчя, гріє ноги, думаючи, що ніхто за нею не підглядає, ви примітите безліч цікавих порухів, сповнених ле-онардівської гожости!»
Але тут на Вердюренів знак, що вказав на зайву враж-ливість, дуже шкідливу для такої нервової особи, якою є насправді його дружина, Сванн звернув мою увагу на чарівне намисто хазяйки дому, намисто з чорних перлин, куплених зовсім білими на розпродажу маєтку одного з нащадків пані де Лафаєт, одержаного тією в дар від Генрієтти Англійської; перлини зчорніли серед пожару, який знищив частину будинку, де мешкали раніше Вердюрени, не пам’ятаю вже на якій вулиці, саме після цього пожару і віднайдено скриньку з тими перлинами, геть-то вже чорними.
Я урвав читання, бо збирався завтра їхати; та й, зрештою, о цій порі мене кликав уже інший пан, на службі в якого ми перебуваємо половину свого життя. Обов’язок, якого він од нас вимагає, ми виконуємо, заплющивши очі. Щоранку він повертає нас іншому владареві, свідомий того, що інакше ми погано б йому служили. Коли наш розум знов почне чувати, цікаво було б довідатися, що ж такого могли ми робити в пана, який кладе покотом своїх невільників, перш ніж доручити їм нагальну роботу, бо найхитріші з нас, ледве виконають завдання, силкуються підглядати. Але сон намагається їх випередити, аби стерти сліди того, що ми хотіли б побачити. І вже стільки сторіч ми майже нічого не годні про це довідатися!
Отож я згорнув ґонкурівський «Щоденник». Що то письменство! Мені запраглося знов побачити Коттарів, розпитати їх трохи про Ельстіра, оглянути склеп «Маленький Дюнкерк», якщо він ще зберігся,-попрохати дозволу одвідати палац Вердюренів, де я обідав. Але я відчував якийсь неспокій. Ніколи я не приховував від себе, далебі, що не вмію ні слухати, ні, опинившись на людях, бачити. Стара не показала мені жодного перлистого намиста, і я не чув, щоб коли йшла про це мова. Але я знав цих осіб у щоденному житті, не раз обідав з ними, з усіма цими Вердюренами, Ґерманта-ми, Коттарами, і кожне з них здавалося мені таким самим пересічним, як пересічним здавався отой Базен моїй бабусі, яка й гадки не мала, що він і є укоханий сестринець, молодий чудовий герой пані де Босержан, усі вони були в моїх очах сірі, безкровні; мені згадувалася сила-силенна банальностей, які вони платали...
Ось чому, коли я збирав водно всі свої спостереження за бенкетниками, малюнок ліній, накреслених мною, становив собою сукупність психологічних законів, де майже не знаходилося місця для того, чим клопотався конкретний співрозмовник, проказуючи свої слова. Але якщо я робив свої портрети саме такими, чи можна їх вважати зовсім безвартісни-ми? Якщо в малярстві якийсь портрет виявляє певні істини, пов’язані з обсягом, світлом, рухом, чи конче він має бути гірший за інший портрет тієї самої особи, не схожий на нього нічим, портрет, де тисячі подробиць, пропущених у першому, будуть ретельно вималювані, дозволяючи нам переконатися, що модель була гарна, тоді як у першому видалася нам бридкою, і де все це може мати документальну, ба навіть історичну вагу, але не конче є художнім відкриттям.
А потім, спонукуваний легковажністю, щойно я виходив на люди, я прагнув радше кокетувати і розважатися, базікаючи, аніж мотати на вуса, слухаючи, якщо тільки я не з’являвся в товаристві, аби розпитати про деякі проблеми штуки чи перевірити якийсь пекучий здогад, яким ще раніше сушив собі голову. Але я був нездатний побачити те, жадобу чого ще не пробуркала в мені якась лектура, те, чого я сам спершу не нашкіцував, аби потім порівняти свій шкіц із реальністю. Скільки разів, — я добре знав про це, хоча не навчився цього з наведених тут ґонкурівських сторінок, — мені не щастило зосередити увагу на предметах чи людях, задля яких потому, — коли їхній образ являв мені у самоті якийсь художник, — щоб їх віднайти, помандрував би на край світу, важачи головою! Ось коли скресала моя уява і починала малювати. І про те, біля чого я позіхав рік тому, тепер я казав так, ніби вже споглядав його жагуче: «Невже справді не можна його побачити ще раз? Чого б я за це не дав!»
Коли читаємо статті про людей, навіть просто про світських людей, названих «останніми представниками суспільства, яке уже втратило всіх свідків», можна, звичайно, вжахнутися: «От тобі й маєш, стільки великих слів про такого сіряка! Якби я не бачив цієї людини, а тільки читав газети й періодику, то був би в розпачі, що досі цього не знав!» Але мене так і тягло, читаючи такі газетні шпальти, думати: «Шкода, що я все уганяв за Жільбертою та Альбертиною, і не зважав на цього добродія! Я мав його за маруду-світовця, за звичайного фігуранта: а він був фігурою!»
І прочитані ґонкурівські сторінки схиляли мене до уболівань над такою схильністю. Мабуть, я міг виснувати з них, що життя вчить нас не переоцінювати книжки і показує, що те, що вихваляє письменник, не заслуговує на особливу увагу; але так само я міг виснувати, що книжка, навпаки, вчить нас підносити вартість життя, вартість, якої ми не вміли цінувати раніше й усвідомити яку нам допомагає книжка. Зрештою ми можемо себе потішити, що нам було не дуже приємно в товаристві такого собі Вентейля чи Берґотта. Соромливе філістерство одного, нестерпні вади другого, ба навіть претензійна вульгарність Ельстіра на початку його кар’єри (бо ґон-курівський «Щоденник» відкрив мені, що він був не ким, як «паном Тішем», який у Вердюренів так дратував своїм патяканням Сванна) аж ніяк не можуть свідчити проти них, бо їхній геній об’явився в їхніх творіннях. Вони, незалежно від того, хто не має рації, ми чи мемуаристи, зачаровані їхнім товариством, надто цим не журяться, бо якщо автор «Щоденника» і помилявся, це анітрохи не применшить вартости життя, що породило таких геніїв. (Але який геній не нахапається панібратських манер, властивих художникам його кола, перш ніж дійде, як це сталося з Ельстіром, хоч буває таке й рідко, до вершин доброго смаку? Хіба не рясніють, приміром, Баль-закові листи вульгарними зворотами, від яких Сванна всього пересмикувало б? А проте Сванн, хоч який тонкий і вільний від усякої смішної ґаліматьї, навряд чи кебітний написати «Кузину Бетту» чи «Турського священика».)
ebooksa