А втім, із певного погляду таке порівняння було слушне. З нашого балкона місто видавалося суцільним рухливим згустком, безформним і чорним, з раптовим переходом від хлані та ночі до світла та неба, куди один по одному злинали на несамовитий поклик сирен авіатори, тимчасом як прожектори оберталися повільніше, але й підступніше та загрозливіше, бо їхні зіниці, здавалося, ловили щось незриме і, може, вже близьке, кружеляли невтомно, винюхуючи ворога, оточуючи його своїми променями, аж поки літаки, мов зграя на поклик «кусі», кидалися на нього, щоб знищити. І, ланка за ланкою, кожен пілот злинав догори з міста, перенесеного тепер на небо, подібний до валькірії. А проте закутки землі під самими будинками яскріли світлом, і я сказав Роберові, що якби він напередодні був удома, то міг би, спостерігаючи небесний апокаліпсис, побачити на землі (як на «Погребі графа Орґаса» Ель Ґреко, де ці два плани рівнобіжні) водевіль, розіграний героями в нічних сорочках, — усі вони завдяки своїм славним іменам заслуговували на честь бути спровадженими до якогось послідовника Феррарі, чиї нотатки у світській хроніці так веселили нас обох, що ми, собі на втіху, для забави компонували щось таке й самі. І ще того самого дня ми зладили нотатку в такому дусі, начеб і не було війни, хоча тема її була «воєнна» далі нікуди — страх перед цепелінами: «Серед них ми побачили: дукиню Ґермантську, вельми чарівну в нічній своїй сорочці, дука Ґермантського, препишного в рожевій піжамі та в купальному халаті і т. ін. і т. ін.»
«Можу перехреститися, — вирік Сен-Лу, — що в кожному великому готелі бігали по холу американські жидівки в негліже, тулячи до прив’ялих грудей перлові кольє, що з їхньою допомогою вони сподівалися пошлюбити якогось піду-палого дука. Готель «Ріц» скидався цього вечора на контору обміну валют».
Одначе слід сказати, що хоча війна не сприяла духовному зростанню Сен-Лу, розум його, зазнавши еволюції, зумовленої почасти спадковістю, здобувся на політ, досі в нього не бачений. Яка відстань між юним білявцем, улюбленцем ши-ковних чи з претензією на шик жінок, і балакуном, доктринером, схильним до каламбурів! Ув іншому поколінні, на іншому стеблі, ніби актор, який узяв на себе ролю, зіграну колись Бресаном чи Делоне, він став мовби спадкоємцем — рожевим, ясноволосим і золотавим (тоді як той був наполовину чорний, аж смоляний, а наполовину білий як сметана) — барона де Шарлюса. То дарма, що він не міг порозумітися з вуйком на тему війни, приставши до тієї частини аристократії, яка ставила Францію над усе, тимчасом як барон де Шарлюс був, власне, поразником, оскільки міг показати тому, хто не бачив «творця своєї ролі», яким недосяжним можна бути в амплуа резонера. «Здається, Гінденбурґ — це відкриття», — зауважив я. «Не нове відкриття, — відрубав він, — або майбутня революція. Треба б, замість панькатися з ворогом, дати Манженові повну волю, погромити Австрію та Німеччину і європеїзувати Туреччину, замість чорногорити Францію. «Але ж нам подадуть руку Сполучені Штати»,— сказав я йому. «Наразі я бачу тільки, це зразу впадає в вічі, штати не-сполучені. Чому б не піти на ширші поступки на користь Італії перед загрозою дехристиянізації Франції?» — «Почув би тебе твій вуйко, барон де Шарлюс! — сказав я. — Власне, ти б не обурився, почувши ще більшу хулу на папу, натомість у вуйка думки про кривди, яких може зазнати трон Франца-Йо-сифа, викликають розпач. Зрештою, барон заявляє, що з цього погляду він зберігає вірність традиціям Талейрана та Віденського конгресу». — «Часи Віденського конгресу минули, — заперечив він. — Таємній дипломатії треба протиставити дипломатію конкретну. У мого вуйка нутро завзятого монархіста, і він проковтне жабу, як пані Моле, чи ропуху, як Артур Меєр, аби тільки ту жабню подавано під шамборсь-ким соусом. З ненависти до трибарвного стягу він, по-моєму, став би радше під ганчіркою червоного ковпака, щиро беручи її за білий прапор». Звісно, то були лише слова, насправді ж Роберові було далеко до іноді глибокої ориґінальности його вуйка. Але його вдача була така сама весела й чарівлива, як баронова — підозрілива й ревнива. Принадний і рожевий, на голові кучма золотого волосся — такий він був у Бальбе-ку, такий залишився й нині. Єдине, в чому не перевищував його вуйко, це в ментальності Сен-Жерменського передмістя, відчутній навіть у тих, хто уявляв себе цілком від неї вільним, і водночас здатній викликати до них повагу розумних людей не блакитної крови (повагу, яка по-справжньому квітувала серед шляхти і свідчила про несправедливість революцій), змішану з дурнуватим самовдоволенням. Завдяки такій мішанині покори та пихи, набутих розумових запитів і природженого владолюбства, барон де Шарлюс і Сен-Лу, простуючи різними шляхами і сповідуючи протилежні погляди, розмежовані між собою одним поколінням, стали інтелектуалами, цікавими до кожної нової ідеї, і цокотунами, яких жоден «зацитькувач» не зупинив би. Тож людина сіренька могла визнати їх обох, залежно від свого хвилевого настрою, занудами чи дотепниками.
«Ти пам’ятаєш наші розмови у Донсьєрі?» — спитав я його. «О, що за славні були часи! Яке провалля відмежовує нас від них! І чи повернуться колись ці гарні дні ...
«Ми згадуємо про ці розмови не тільки для того, щоб розчулитися, — відповів я. — Я завжди намагався добути з них якусь частку істини. Ця війна перевернула все, а надто, як ти кажеш, наше уявлення про війну, але чи спростувала вона те, що ти казав тоді, наприклад, про наполеонівські битви, що їх братимуть за взірець у наступних баталіях?» — «Де там! — сказав він. — Наполеонівські битви повторюються скрізь, тим паче в цій війні, адже Гінденбурґ сповнений наполеонівського духу. Його блискавичні перекидання військ, або такі його маневри, коли він, виставивши лише невеличке прикриття перед одним супротивником, об’єднаними своїми силами нападає на другого (чим не Наполеон 1814-го), або проводить рейди вглиб, змушуючи ворога утримувати сили на додатковому фронті (приміром, хитрощі Гінденбурґа під Варшавою, коли ошукані росіяни стягнули туди всю потугу і зазнали поразки на Мазурських Озерах), чи його обходи, схожі на ті, з яких розпочалися Австерліц, Арколь чи Екмюль — все у нього наполеонівське, і це ще не край. Додам, що як ти вже без мене спробуєш тлумачити епізоди цієї війни у ході їхнього розгортання, ти не вельми покладайся тільки на цю особливу тактику Гінденбурґа, щоб розшифрувати сенс його дій, знайти ключ до відгадки його задумів. Генерал нагадує письменника, який пише п’єсу чи книжку, і ця книжка, відкриваючи, з одного боку, несподівані ходи, а, з другого, заводячи сюжет у безвихідь, змушує його перекреслити первісний план. Наприклад, відворотний маневр для відвернення уваги має проводитися лише в пункті, який важливий сам собою; уяви, що він удається понад усі сподівання, а головна операція тим часом провалилася; у такому разі цей маневр можна вважати за всю операцію. Я сподіваюся від Гінденбурґа ведення бою в наполеонівському дусі, маючи на увазі вбити клин між союзниками, англійцями та нами».
Отак-то, відновлюючи в пам’яті зустріч із Робером, чимчикував я вулицями, заломивши чортові ковбасу; мене занесло трохи чи не на міст Інвалідів. Ліхтарі, досить нечисленні (через німецькі ґотаси), засвічено трохи завчасно, прецінь трохи завчасно запроваджено й «літній час», коли вечоріло ще досить швидко (як умикають і вимикають парове опалення, починаючи з певного дня), отож над містом, освітленим по-нічному, край неба — неба, необізнаного з літнім і зимовим часом, не готового брати до відома, що о пів на дев’яту тепер означає о пів на десяту — край блакитнявого неба і досі жеврів день. Над тією частиною міста, де торують вежі Трокадеро, небо виглядало як незмірне з відтінком туркусу море; відступаючи, воно відслонювало легку лінію чорних скель чи, може, навіть звичайних рибальських сітей, простертих одна по одній, хоч насправді то були хмаринки. Море, цієї хвилі бірюзове, забирає з собою, хоч ніхто цього не помічає, людей, втягнутих у всеосяжне обертання землі, землі, де ці непогамовні шаленці й досі захоплюються своїми революціями і даремними війнами, подібними до війни, яка в цю мить заливала кров’ю Францію. Зрештою, поки споглядаєш це ледаче і прегарне небо, яке вважало нижчим за свою гідність міняти розклад і над освітленим містом не переставало недбало слати, уже в блакитнявих тонах, свій длявий день; просто голова йде обертом: небо стає вже не морськими розлогами, а вертикальною градацією блакитних глетчерів. А вежі Трокадеро, на око такі близькі від тих бірюзових приступок, виявляються страшенно далекими, як це буває в деяких швейцарських містечках, де, можна подумати, дві далеченькі вежі сусідують зі спадами найвищих вершин.
Я повернув назад, віддаляючись від мосту Інвалідів, але небо тепер було вже чорне, темрява панувала і в місті; натикаючись раз у раз на смітниці, змиливши дорогу, я, сам про це не здогадуючись, прямуючи машинально лабіринтом темних вулиць, опинився на бульварах. Місто знов нагадало мені Схід, таке враження було вже мені знайоме, а візію Парижа часів Директорії заступила візія Парижа 1815-го. Як і 1815-го, вулицями розгулювали строкаті мундири аліянтів; серед них були африканці в червоних шароварах, індуси в білих тюрбанах, — їх цілком вистачало, аби Париж, де я йшов, почав уявлятися якимсь екзотичним східним містом, воднораз достотним, якщо мати на увазі костюми та обличчя, і геть фантастичним з уваги на деталі тла, — так із міста, де він мешкав, Карпаччо робив Єрусалим або Константинополь, оздобивши їх кольористою юрмою, не менш барвистою, ніж тут.
Я помітив, як за двома зуавами, хоч вони на нього нібито не зважали, цьохав рослявий і тілистий чолов’яга у м’якому фетровому капелюсі й довгій пелерині; глянувши на його лілову бузю, я завагався, з яким іменням його поєднати, — певного актора, а чи маляра, однаково славних незліченними со-домськими бешкетами. Я був переконаний, що не знаю переслідника; який же був мій подив, коли, зустрівшись зі мною очима, він збентежено, але рішуче пристав і підійшов до мене, ніби хотів показати, що його не застукано на гарячому вчинку і що критися йому ні з чим. Якусь мить я міркував, хто ж воно зі мною вітається: то був барон де Шарлюс. Можна сказати, що еволюція його хвороби або революція збочення досягли того кульмінаційного моменту, коли маленька первісна особистість індивіда, її риси, успадковані від предків, виявляються уярмленими розвитком набутого пороку чи супутньою їм органічною недугою. Барон де Шарлюс розійшовся уже так далеко із самим собою чи, точніше, настільки став самим собою під чудовою маскою, що її начепив на себе той, ким він став і хто вже належав не тільки самому собі, а й багатьом іншим збоченцям, що у першу хвилину я взяв його за одного з них, бульварного ловця зуавів, взяв за якогось збоченця, хто не був бароном де Шарлюсом, великим паном, дотепником і фантазером, схожий з ним тепер хіба спільним для них усіх виглядом, і нині він, принаймні поки я не придивився пильніш, застував усе.
Отака-то була моя зустріч із бароном де Шарлюсом, зустріч дорогою до пані Вердюрен. Певна, річ, я не застав би його в неї, як колись; їхня сварка ще поглибилася, і навіть теперішні приключки пані Вердюрен використовувала на те, щоб дискредитувати барона ще більше. Вона вже давно заявляла, що він людина старосвітська, пропаща, що він ще кумедніший у своїх так званих зухвальствах, ніж банальні крутиуси, а тепер гудила його та всі його вигадки, взиваючи його «довоєнним» і відвертаючи від барона всякого, чиєму розумові не чужа була уява. Війна вбила між ним і теперішністю клин, і той клин, на думку «кланчика», відтісняв його в мертву минувшину.
А втім, це призначалося радше для політичного світу, гірше поінформованого; вона охрестила його «хибчею», «відметом» як щодо вищого світу, так і щодо розумових здібностей. «Він ні з ким не бачиться і ніхто його не приймає», — казала вона панові Бонтану, якого завжди легко переконувала. Проте її слова містили й зерно істини. Становище барона де Шарлюса похитнулося. Спілкуючись дедалі менше з людьми, посварившись через свій норовистий характер із вершками товариства, він гордував згодою з ними і, свідомий своєї світської ваги, жив самотою, але його самота, на противагу померлій маркізі де Вільпарізіс, була спричинена не остракізмом аристократії, а значно гіршими в очах загалу двома мотивами. Лиха слава барона де Шарлюса, відома нині, навіювала не досить обізнаним людям думку, що саме з цієї причини ніхто його не відвідує, тоді як товариства цурався він сам. Отож те, що було викликане його жовчним темпераментом, уходило за об’яв зневаги з боку тих, кого дратував його темперамент. З другого боку, маркіза де Вільпарізіс мала надійну підпору — родину. А барон де Шарлюс тільки множив гризню між родиною та собою. Вона видавалася йому — надто з боку старого Передмістя, з боку Курвуазьє — нецікавою. Він і гадки не мав, хоча, на противагу Курвуазьє, кохався в мистецтві, що, приміром, у ньому самому такого собі Берґотта найбільше цікавило саме його споріднення з усім старим Передмістям і те, що він спромігся б описати йому майже провінційне життя своїх кузинок на терені від вулиці де ла Шез аж до площі Пале-Бурбон і до вулиці Ґа-рансьєр.
Потім, обравши інший погляд, менш абстрактний, зате життєвіший, пані Вердюрен виявляла сумнів, чи він француз. «Якої він усе-таки національности, часом не австріяк?» — наївно допитувалася вона. «Бійтесь бога», — відповідала графиня Моле, завше керована радше здоровим глуздом, ніж уразою. «Ба ні, він пруссак, — запевняла Принципалка. — Кажу вам, я добре знаю, він не раз повторював, що він спадковий член прусської Палати панів і має право на титул Durchlaucht[3]».
— «Одначе королева Неаполітанська казала мені...» — «Ви ж самі здорові знаєте, що ця королева мерзенна шпигунка, — гукнула пані Вердюрен, не забувши, як скинута владарка зневажила її. — Для мені це ніяка не таємниця, вона тільки з цього й живе. Якби ми мали уряд енергійніший, усі вони сиділи б уже в концентраку. Отакої! У кожнім разі, вам би ліпше не приймати в себе цієї добірної кумпанії, бо я знаю, що міністр внутрішніх справ уже пильнує їх і вам світить поліційний нагляд. Цей Шарлюс цілі два роки шпигував у мене, і ніхто не переконає мене в цьому на інше». І зміркувавши притьмом, що всі найдостотніші доказки щодо укладу її кланчика навряд щоб цікавили німецький уряд, пані Вердюрен, лагідно і проникливо, свідома того, що вартість її слів ще дужче зросте, якщо перейти на горловий голос, вирекла: «Скажу вам, що я вже першого дня застерегла чоловіка: «Щось мені не до вподоби, як цей добродій вліз до мене. Тут щось непевне». Ми мали маєток на височенному шпилі у глибині затоки. Німці напевно дали йому завдання підготувати там базу для підводних човнів. Дещо мене тоді дивувало, а тепер усе прояснилося. Атож, спершу він завжди огинався приїздити потягом разом з іншими. Я щонайласкавіше запропонувала йому кімнату в замку. Де пак, він волів мешкати у Донсьєрі, бо там військ — аж кишить. Шпигунство чути так, аж у носа шибає».
Щодо першого типу звинувачень на адресу барона де Шар-люса, а саме що той став немодним, то світські люди аж надто легко визнали рацію пані Вердюрен. Цим вони засвідчили свою невдячність, оскільки пан де Шарлюс у певному сенсі був їхнім поетом, він умів обертати світське життя в якусь поезію, куди так природно вливалися історія, краса, мальовничість, комізм і фривольна гожість. Проте світовці, сліпі до такої поезії, бо не бачили її у своєму житті й шукали деінде, ставили куди вище за барона де Шарлюса тих, хто і його нігтя не був вартий, але хто розпатякував про свою зневагу до вищого світу, проголошуючи натомість соціологічну теорію у парі з політекономією. Розпливаючись у захопленій усмішці, пан де Шарлюс повторював ненароком якісь типові слівця та описував препишні наперекір усьому туалети дукині де Мон-морансі, називаючи її запаморочливою жінкою, і світські дами вважали його за кретина, бо, на їхній суд, дукиня де Мон-морансі — дурна гуска, скоро сукні шиють на те, аби їх носити, але носити так, щоб ніхто не звертав на них уваги, і скоро вони, найрозумніші, бігали до Сорбонни чи до палати, якщо виступав Дешанель.
Коротко кажучи, світським людям увірився барон де Шарлюс, і то не тим, що вони розгадали його, — просто ніхто з них не спромігся піднестися до його розумового рівня. Вважалося, що він «довоєнний», старомодний, бо судити про чиїсь заслуги найбільш нездатні ті, хто поспішає топтати ці заслуги, цупко тримаючись моди; вони не те що не зглибили своїх здібних сучасників, а геть розминулися з ними і тепер мусили обмовляти їх усіх гамузом — ось гасло нової генерації, теж рокованої на таке саме нерозуміння.
Натомість другий закид, закид у германофільстві, хоч і відметений світськими людьми завдяки їхньому здоровому глузду, знайшов невтомного і запеклого речника в особі Мореля; Морель зумів зберегти своє місце у редакціях газет і навіть у салонах (барон де Шарлюс на превелику силу домігся його для нього, і не збирався зганяти його звідти й тепер) і переслідував барона з ненавистю тим відразливішою, що, хоч би які були його стосунки з бароном, Морель найбільше відчув на собі те, що тамтой приховував від багатьох людей, а саме — глибоке добросердя. Пан де Шарлюс виявив до скрипаля таку великодушність, таку делікатність, показав таку чесність у дотриманні свого слова, що після розриву з ним Чарлі згадував його не як збоченця (вважаючи баронові нахили за хворобу), а як людину високих засад, досі йому геть не знаних, як людину рідкісної вражливости, майже як святого. Він і сам не заперечував його високих прикмет і, навіть посварившись із ним, щиро казав батькам: «Ви можете довірити йому сина, присягаю, вплив буде щонайкращий». Отож, коли він намагався своїми статтями завдати йому болісних ударів, то ганьбив не його гріхи, а чесноту.
Незадовго перед війною в коротких дописах, прозорих для тих, кого звано втаємниченими, барона де Шарлюса почали обкидати багном. Одного з них під заголовком «Знегоди старої пані на «юс», або Баронеса на схилі віку» пані Вердюрен купила півсотні примірників, аби дарувати знайомим, а пан Вердюрен, заявляючи, що сам Вольтер не написав би краще, читав його вголос. Із початком війни тон статейок змінився. Викривалося не лише баронове збочення, а й нібито німецький його рід. «Фрау Бош», «Фрау фон Бош» стало звичайним прізвиськом пана де Шарлюса. Один дрібний опус у віршах мав заголовок, запозичений із танцювальних бетховенівських мелодій: «Аллеманда». Потім з’явилися дві новелки «Вуйко з Америки і тітка з Франкфурта» та «Зух на юті» — прочитані ще в гранках серед кланчика, вони врадували самого Брішо, і він гукнув: «Аби ж тільки не почали свербіти руки чесній і всемогутній пані Цензурі!»
Самі статті були розумніші за ці дурнуваті заголовки. їхній стиль нагадував берґоттівський, але, мабуть, це відчував тільки я й більш ніхто, і то ось чому. Берґоттові твори не справили жодного впливу на Мореля. Запліднення тут відбулося таким особливим і химерним робом, що тільки з цієї причини я на цьому затримуюся. Я вже згадував про своєрідну Берґоттову оповідну манеру, про те, як він добирає і вимовляє слова. Морель, довгий час здибаючи його у подружжя Сен-Лу, став його кривити, чудово наслідуючи Берґоттів голос і вживаючи тих самих, підхоплених ним слів. Тепер Морель переносив розмови а-ля Берготт на папір, але без тієї транспозиції, якій би їх піддало перо самого Берґотта. Оскільки людей спілкувалося з Берґоттом небагато, цього відмінного від його стилю тону ніхто не впізнавав. Усне запліднення — явище таке рідкісне, що мені захотілося про це розповісти. Зрештою, воно породжує виключно паперові квіти.
Морель, працівник прес-бюро, вирішив (а французька кров нуртувала в його жилах, як молоде комбрейське вино), що працювати під час війни у бюро — заслуга невелика, і записався до війська, хоча пані Вердюрен щомога умовляла його зостатися в Парижі. Напевно, її обурювало, що маркіз де Камбремер у його віці сидів у генеральному штабі, а тим часом вона ж таки про кожного чоловіка, який не ходив до неї, казала: «І як же йому пощастило викрутитись?» — а як їй відповідали, що «цей» від першого дня на передовій, заперечувала, не зупиняючись перед брехнею чи, може, зі звички до самообману: «Та ні, він і не рипався з Парижа, але якщо гуляти з міністром небезпечно, тоді він і справді герой, кажу це вам з усією відповідальністю, мені передавали ті, хто їх бачив»; інша річ, коли йдеться про вірних — вона не хотіла пускати їх на фронт, вважаючи війну за страшну «нуду», здатну породити дезертирів. Вона докладала всіх зусиль, аби зупинити їх, це справляло їй подвійну втіху: обідати з ними за одним столом, а як хтось із них ще не почав з’являтися або вже відбув, кобенити їх за пасивність. А що вірні таки погоджувались відсиджуватися в тилу на її загад, то вона впала у справжній розпач, коли Морель почав норовитися; і укоськувала його — довго і даремно: «Для вас бій іде в редакції, і цей бій куди важливіший, ніж фронтові сутички. Треба залишатися там, де ти найпотрібніший, бути воїном на своєму місці. Бувають солдати і симулянти. Але ви солдат, і не турбуйтеся, всі про це знають, ніхто не кине у вас каменем». Десь так само, за трохи інших обставин, коли чоловіки ще не перевелися, і вона не була приречена, як нині, здебільшого на товариство жінок, — якщо хтось із них утрачав матір, вона одвер-то заявляла, що хоча журба і не матінка, відвідувати її салон можна. «Тужно на серці, так. І якби ви збиралися на бал (балів вона не давала), я перша б відрадила, але тут, на моїх скромненьких середах або в ложі, нікого це не може вразити. Всі-бо знають, як ви побиваєтесь». Тепер чоловіків було не гурт, жалобу носилося частіше, тож було б безглуздо відраювати їх виходити у світ — як-не-як війна! Пані Вердюрен чіплялася за решту чоловіцтва. Вона хотіла переконати їх, що вони більше допоможуть Франції, залишаючись у Парижі, як запевняла б їх колись, що небіжчик тільки б радів, якби бачив, що вони вдарили лихом об землю. А проте чоловіків у неї було трошки; хто знає, чи не шкодувала вона часом, що порвала з бароном де Шарлюсом і що його вже не вернути.
Та хоча барон де Шарлюс і пані Вердюрен більше не бачилися, пані Вердюрен не переставала приймати, а барон де Шарлюс — розважатися, ніби все було, як і перше, за винятком незначних одмін: наприклад, Коттар у пані Вердюрен пишався тепер у полковничому мундирі з «Острова Мрії», схожому на форму таїтянського адмірала, з широким блакитним черезплічником, що нагадував про стрічку Дітей Марії; а барон де Шарлюс, живучи в місті, звідки вже позникали дорослі чоловіки, об’єкт його колишніх домагань, давав тепер собі раду, як деякі французи-колоністи, ласі колись у Франції до жінок: спершу з біди, а потім дібравши смаку, звик до хлопчиків.
Як на те, перша з цих характерних рис досить швидко стерлася, бо Коттар невдовзі помер, «ставши на герць із ворогом», як написали газети, хоча він не рушав з Парижа, а просто забагато працював, як на свій вік, за недовгий час відійшов і пан Вердюрен, чия смерть засмутила, очевидно, одним одну людину, а саме Ельстіра. Я спромігся простудіювати його доробок наново, щоб цілком безсторонньо скласти йому ціну. Старіючи, він у забобонності своїй дедалі зростався з товариством, де знаходив моделі, а потім, обернувши, мов той алхімік, враження на твір мистецтва, у тім самім товаристві здобув шанувальників. Він щораз більше схилявся до ма-теріялістичної віри в те, що прекрасне переважно таїться у предметах, і як давніше, ступаючи перші кроки, любив у пані Ельстір тип обважнілої краси і підносив, плекав цей тип у своїх мальовидлах та гобеленах, так тепер гадав, що зі смертю пана Вердюрена пропав один з останніх заступників соціального середовища, середовища приреченого, не менш минущого, ніж його складник — мода, середовища, яке об-рамлювало мистецтво і засвідчувало його достеменність, — Ельстірові вбачалося тут щось подібне до того, як Революція, знищивши гожість XVIII сторіччя, могла б довести до розпачу маляра галантних свят, або до того, як Ренуар побивався б, коли б зник Монмартр чи Мулен де ла Ґалетт; але насамперед він вважав, що з паном Вердюреном зникають очі й мозок, завдяки чиєму точному сприйманню його малярства це малярство і жило у ньому в подобі якихось любих спогадів. Звичайно, з’явилися молодики, теж залюблені в малярство, але то було інше малярство, ці молодики не проходили, як Сванн чи пан Вердюрен, науки доброго смаку в Вістлера і науки правди в Моне, наук, які дозволили б їм належно оцінити Ельстіра. Отож по смерті пана Вердюрена він гостріше відчув свою самоту, хоча давно розбив з ним глека; і це було для нього так, ніби якась частка краси з його робіт розвіюється разом з часткою свідомости тієї краси, ще сущої на цьому світі.
ebooksa