Що ж до зміни, якої зазнали радощі барона де Шарлюса, то вона ще не закріпилася: підтримуючи жваве листування із фронтовиками, він не відчував браку у зрілих відпускниках.
За тих часів, коли я вірив усьому, що мені казали, я б дався на мирні запевнення Німеччини, Болгарії, а потім Греції і взяв би їх за чисту монету. Одначе, живучи з Альбертиною та Франсуазою, я звик підозрювати в них приховані думки та плани, в які вони воліли не втаємничувати мене, і тепер не допускав, аби ті чи ті на погляд правдиві слова Вільґельма II, Фердинанда Болгарського чи Константина Грецького ошукали мій інстинкт, такий чутливий до їхніх каверз. Певна річ, мої сварки з Франсуазою та Альбертиною були тільки особистими сварками, пов’язаними лишень із життям малої духовної клітини, людської істоти. Але подібно до того, як існують тіла тварин чи тіла людей, тобто скупчення клітин, і кожне тіло проти однієї клітини величезне, як Монблан, — так само існують величезні скупчення індивідів, званих народами; їхнє життя лише побільшено повторює життя складових клітин; і хто не потрапить осягнути його таємниць, реакцій і законів, лише пустословитиме, правлячи про змагання між народами. А якщо він освоїв психологію індивідів, згуртовані й супротивні одні одним колосальні маси живих істот набудуть у його очах краси потужнішої, ніж борня, породжена тільки зіткненням двох характерів; і він побачить їх у такому мірилі, в якому навіть росляві людські особні виглядають інфузоріями, що їх, аби заповнити який кубічний міліметр, потрібно понад десять тисяч. Так от, від якогось часу велика геометрична фігура, Франція, заповнена в усьому своєму периметрі мільйонами крихітних розмаїтих многокутників, і друга велика геометрична фігура, Німеччина, заповнена ще більшою кількістю многокутників, двічі ставали на перебій між собою. З цього погляду, тіла Німеччини і Франції, тіла союзників і ворогів, почасти поводились як індивіди. Але стусани, якими вони обмінювалися, підлягали правилам тьми-тьменної боксерських матчів, правилам, які мені виклав Сен-Лу, підлягали їм бодай уже тому, що з погляду індивідів вони були їхніми величезними скупченнями; сутичка набувала монументальних і казкових кшталтів, вона скидалася на мільйоннохвилий океан, здиблений, щоб розірвати предковічну лінію стрімких прибережних скель, скидалася на гігантські льодовики, налаштовані своїми повільними і руйнівними коливаннями крушити відноги навколишніх гір.
Попри все це, життя більшосте осіб, які фігурують у нашій оповісті, а надто барона де Шарлюса і Вердюренів, не змінилося, начебто німці й не були так близько від них: грізна постійність небезпеки, присутньої й нині попри своє послаблення, робить нас цілком байдужими, якщо ми її собі не уявляємо. Люди зазвичай рвуться до своїх утіх, навіть не думаючи, що з припиненням гамівних і нищівних упливів розмноження інфузорій досягне максимуму, тобто протягом кількох днів може статися викид на кілька мільйонів миль, з кубічного міліметра постане маса, в мільйон разів більша за сонце, хутко поглинувши весь кисень та чимало всіляких життєдайних речовин, і більше не буде вже ні людськосте, ні тварин, ані землі, — або, не сподіваючись, що невблаганна і цілком імовірна катастрофа в атмосфері може бути наслідком несамовитої і безупинної активности, прихованої за позірною незмінністю сонця, вони знай клопочуться своїми справами, і гадки не маючи про ці два світи, один замалий, другий завеликий, тож і не годні помітити космічну грізьбу, навислу над нами завдяки їм.
Отож-бо Вердюрени вряджали прохані обіди (незабаром одна пані Вердюрен, бо пан Вердюрен скоро покинув цей світ), а барон де Шарлюс ганявся за своїми утіхами, анітрохи не задумуючись над тим, що німці перебували — зупинені кривавим і постійно оновлюваним бар’єром — за годину автомобільної їзди від Парижа. Вердюрени, щоправда, про це думали: в їхньому політичному салоні щовечора обговорювано становище і армії, і флоту. Вони міркували про цю гекатомбу загиблих полків, потоплених пасажирів; але супротивна калькуляція так множить усе дотичне до нашого доброго самопочуття і на такий великий дільник ділить усе до нього не дотичне, що смерть невідомих мільйонів заледве лоскоче нас, справляючи прикрість не більшу, ніж легкий протяг. Пані Вердюрен, потерпаючи від мігрені, бо останнім часом не мала кру-асанів, щоб мочати їх у каву з молоком, здобула за посередництвом Коттара папірця, завдяки якому замовляла круасани в уже згаданому нами ресторані. Такого дозволу домогтися від влади було не легше, як звання генерала. Вона дістала свій перший круасан того ранку, коли газети яскравими барвами описували потоплення «Лузітанії». Мочаючи круасан у каву з молоком і ляскаючи пальцем по газеті, щоб та трималася широко розгорнутою і їй не доводилося відривати другу руку від мочання, вона сказала: «Який жах! Це перевершує найстрашніші трагедії!» Але смерть усіх цих потопельників, певне, уявлялася їй величиною геть-то зникомою, бо, вимовляючи з іще напханим ротом ці невтішні слова, вона зберігала на обличчі вираз, навіяний, мабуть, смаком круасана, такого помічного на мігрень, вираз солодкого вдоволення.
Що ж до барона де Шарлюса, то з ним справа стояла трохи інакше, але ще гірше; бо він не тільки не здобувся на палке прагнення перемоги Франції, а ще й, не зізнаючись у цьому сам собі, зичив Німеччині як не тріумфу, то принаймні того, щоб її не розгромили, як цього зичили собі всі. Це пояснювалося тим, що в суперечках сукупностей індивідів, званих народами, певною мірою ті сукупності поводяться як індивіди, їхня логіка чисто прихована і повсякчас перетоплюється в горнилі пристрасти, як у людей, розсварених любовною чи хатньою сваркою, сваркою сина з батьком, господині з кухаркою, дружини з чоловіком. Одначе винний вважає, що з погляду моралі він має слушність — як це було у випадку з Німеччиною — а той, хто має слушність, іноді висуває, і ніхто йому цього не заборонить, аргументи, які видаються йому неспростовними лише тому, що знаходять відгук у серці. У суперечці між індивідами найпевніший спосіб переконатись у слушності будь-якої зі сторін — це попросту висловитися за неї, бо сторонній спостерігач навряд чи підтримає якусь із них цілком. Отож серед народу індивід, якщо він справді становить частку народу, є лише клітиною народу-індивіда. «Задурювання» — слівце, позбавлене глузду. Якби французам сказали, що вони зазнають поразки, жоден із них так би не побивався, як на звістку, що він загине від «берти». Кожен дурить сам себе через надію, і в цьому виявляється інстинкт збереження нації, якщо він справді живий член своєї нації. Щоб залишатися сліпим щодо несправедливости індивіда-Німеччини або щоб бути певним справедливости індивіда-Франції, німцеві не треба позбуватися розуму, а французові його зберігати — досить бути патріотом. Пан де Шарлюс, наділений рідкісними духовними прикметами — спочутливістю, щирістю, товариськістю, самовідданістю, міг із різних причин, серед них і з тої, що його мати походила з баварських княжат, не бути патріотом. А отже, він належав і до тіла-Франції, і до тіла-Німеччини. Якби і я був позбавлений патріотизму і не відчував себе клітиною тіла Франції, то, може, судив би про це зіткнення інакше. За хлоп’яцтва, коли я беззастережно вірив усьому, що мені казали, я б, либонь, вислухавши запевнення німецького уряду в найкращих своїх намірах, уліг би спокусі не піддавати їх сумніву; але я давно вже знав, що наші думки не завше узгоджуються зі словами; бо не тільки якось відкрив для себе з вікна на сходах такого Шарлюса, про якого й гадки не мав, а й ще гірше — постеріг, як у Франсуази і, на жаль, ув Аль-бертини формуються судження та плани, геть суперечні їхнім словам, — і тепер би не допустив, навіть виступаючи стороннім спостерігачем, щоб якесь, хай, на позір, і справедливе, слово кайзера Німеччини чи короля Болгарського змилило мій інстинкт, який відгадав би, як у випадку з Альбертиною, їхні таємні махінації. Але врешті-решт я можу тільки припускати, як би я вчинив, коли б мені не судилося бути актором, бути частиною актора-Франції, подібно до того, як у сварках з Альбертиною мій журний погляд або стиснуте горло були частиною моєї особистости, палко зацікавленої у моїй справі: я не міг, як мовиться, пиво варити, а солоду відцуратись. Натомість пан де Шарлюс пиво варив, а солоду відцурався. Отож, із моменту, коли він став уже тільки глядачем, усе мало схиляти його до германофільства, оскільки він мешкав у Франції, не бувши щирим французом. Розум у нього був тонкий, а дурнів у кожній країні хоч греблю гати; якби він жив у Німеччині, німецькі дурні, що з тупим завзяттям обстоювали неправе діло, його б запевне бісили; але й у Франції французькі дурні, що з тупим завзяттям обстоювали праве діло, доводили його до неменшого сказу. Логіка пристрасти, хай навіть вона слугує найсправедливішому ділу, ніколи не переконає того, хто цієї пристрасти не поділяє. Барон де Шарлюс дотепно спростовував будь-які фальшиві розумування патріотів. Задоволення, з яким недоумок доводить слушність своєї позиції та певність у перемозі, дратує нас найбільше. Надто ж пана де Шарлюса дратував тріумфіальний оптимізм тих, хто не знав, як він, Німеччини та її потуги, і місяць у місяць заповідав остаточний її розгром, а наприкінці року не менш певний у нових своїх прогнозах, так наче досі не висувалося жодних, заявляв так само твердолобо і так само помиляючись — якщо хтось йому про це нагадував, бо сам він забував, — що це «не одне й те саме». Проте пан де Шарлюс, людина освічена, відмовлявся розуміти мистецтво як «не одне й те саме», коли огудників Мане запевняли: «Те саме казали про Дела-круа».
Урешті пан де Шарлюс, людина жаліслива, страждав на саму думку про переможених, завжди спомагав кволих і не читав поліційних хронік, аби не переживати смертельної туги стратенця і не катуватися від власного безсилля, незмоги замордувати суддю, ката і юрму, щасливу побачити, що «присуд виконано». Він був певен, що Франція, хай там що, уже не впаде, зате знав, що німці пухнуть з голоду і, рано чи пізно, здадуться на ласку чи неласку. Ця думка здавалася йому тим прикрішою, що мешкав він у Франції. Його спогади про Німеччину все ж були вельми туманні, тимчасом як французи, які говорили про розгром Німеччини з відворотною для нього радістю, належали до людей, чиї вади були йому відомі, а фізіономії антипатичні. У подібних випадках ми жаліємо більше тих, кого не знаємо, хто живе тільки в уяві, а не людей, утягнутих поруч із нами у марноту повсякденщини, хіба що ми зіллємося з ними в єдине ціле, станемо їхньою кровинкою; патріотизм доконує цього дива, ми вболіваємо за свою вітчизну, як уболіваємо за себе в любовній сварці.
Отож війна зробила барона де Шарлюса страшенно гнівливим, він спалахував з найменшого приводу, але швидко холонув, хоча в люті не знав стриму. Коли він читав у газетах тріумфальні заяви хроністів, які засвідчували що не день, то більшу руїну Німеччини, цього «звіра, оточеного і втоптаного в землю», тоді як усе було навпаки, їхня радісна і кровожерна глу-пота бісила його до нестями. У газетах тоді працювали відомі особи, вони вірили, що, діючи саме так, вони «служать», то були такі собі Брішо, Норпуа, Морель і навіть Леґранден. Барон де Шарлюс марив про те, як при зустрічі обкладе їх най-ядучішими, найсаркастичнішими шпильками. Він був добре обізнаний зі статевими збоченнями деяких осіб, тоді як вони, певні, що ніхто ні про що не здогадується, з солодкою втіхою витикали їх владарям «заборчих імперій», Ваґнерові тощо. Він аж реґнув, ставши з ними віч-на-віч, тицьнути їх прилюдно носом у власне збочення і покинути цих людей, кривдників переможеного ворога, зганьбленими і тремтячими.
Барон де Шарлюс був германофілом ще з однієї, більш особистої причини. Передусім він як людина світська повсякчас обертався серед світовців, людей вартних, людей гонорових, серед тих, хто не потисне руки підлотникові, він знав їхню вибагливість і безоглядність, знав їхню нечулість до сліз тих, кого вони виганяли зі свого кола і з ким відмовлялися стріля-тися, хоч би навіть така турбота про «моральну чистоту» могла убити матір паршивої вівці. Мимоволі, хоча він і захоплювався Англією, а надто тим, як елегантно вступила вона у війну, ця бездоганна, нездала до брехні Англія, що не пропускала збіжжя та молока до Німеччини, ототожнювалась у його сприйнятті зі згаданою породою людей гонорових, непомильних секундантів, арбітрів усякої справи чести, а все ж він знав, що люди зіпсуті, шелегейдики, як декотрі герої Достоєвсько-го, бувають іноді кращими; і я ніколи не міг зрозуміти, чому він ототожнював із ними німців, бо брехня і хитрощі — це замало, щоб судити про чиєсь добре серце, якого, здається, німці не показали.
І ще одне доповнює германофілію барона де Шарлюса: він завдячував її, і то через надто дивацьку реакцію, своєму «чарлізму». Він вважав німців за людей негарних, може, тому, що був із ними досить-таки близько споріднений: зате він шаленів за марокканцями, а надто за англосаксами, в яких убачав живі статуї Фідія. Насолода до нього не приходила уповні без однієї жорстокої думки, сили якої я на той час іще гаразд не знав; коханий уявлявся йому чудородним катом. Може, насипаючись на німців, він робив так, як діяв лишень у мить оргазму, тобто в сенсі супротивному своїй жалісливій вдачі: розпалений звабливим злом, топтав цнотливу бридоту. Так було і в момент убивства Распутіна, — цього разу вбивство вразило нас аж надто яскравим російським колоритом, вчинене за вечерею в дусі Достоєвського (враження було б іще сильніше, якби загал знав ще й те, що було добре відоме баронові де Шарлюсу): надто глибоко розчаровані життям, ми, зрештою, починаємо вірити, що письменство не має з ним жодного зв’язку, і нас огортає здуміння, коли дорогоцінні ідеї, вказані у книжках, виявляються, не зупиняючись перед згубою, стихійно і природно у щоденному житті, приміром, коли ми бачимо, що вечеря, вбивство, російські події мають виразний присмак російськости.
Війні, здавалося, не буде кінця-краю, а ті, хто кілька років тому вістив, посилаючись на певні джерела, про початок мирних переговорів і з’ясовував клаузули договору, і гадки не мали перепрошувати за фальшиві новини. Вони забували про ці відомості і схильні були з усією щирістю пропагувати інші, про які забули б так само легко. То був час, коли німці безперестанку бомбили, повітря деренчало від сторожкого і дзвінкого гуркоту французьких аеропланів. Але часом озивалася сирена, ніби несамовитий клич валькірії — єдина німецька музика, приступна у воєнний час, — і вила, аж поки пожежники оголошували, що алярм минув, тимчасом як сурма сурмила відбій, ніби лобур-невидимець, оповіщаючи через рівні проміжки часу добру вість і кидаючи в небо гук ра-дости._
Барон де Шарлюс дивувався, що навіть такі люди, як Брішо, хто перед війною був мілітарист і лаяв Францію за недостатню військову підготовку, нині винуватили Німеччину не лише в мілітаризмі, а й у культі армії. Звичайно, відтоді як зайшла мова про припинення наступу проти німців, їхні погляди змінилися, і тепер вони цілком слушно таврували пацифістів.
Але, скажімо, Брішо, зголосившись, попри свою підсліпуватість, оглядати у своїх лекціях певні твори, опубліковані в нейтральних країнах, підносив до небес повість одного швейцарця, де висміювалися, як породження мілітаризму, двоє хлопців, які при зустрічі з драгуном не годні були відвести від нього зачарованих очей. Це висміювання з цілком інших причин могло припасти не до шмиґи панові де Шарлюсу, який вважав, що драгун попри все може бути дуже гарним із себе. Але найбільше його дивувало захоплення Брішо, і річ була не в книжці, барон її не читав, а в тім, наскільки змінився сам Брішо, відколи вибухнула війна. Доти все, що робив вояк, в очах Брішо було похвальним, чи то йшлося про вибрики генерала де Буадеффра, чи про маскаради й махінації полковника дю Паті де Клама, чи про фальсифікації полковника Анрі. Завдяки якомусь наглому і незвичайному переворотові (насправді то був лише другий лик однієї й тієї самої шляхетної патріотичної пристрасти, змушеної перейти від войовничос-ти, виявленої у боротьбі з по суті антимілітаристським дрей-фусарством, мало не на пацифістські позиції, оскільки тепер вона боролася з архімілітаристською Німеччиною), Брішо волав: «О предивне видовище, гідне того, щоб принадити молодь цього віку, віку, сповненого брутальносте і сліпого на все, крім культу сили: драгуна! Можна уявити, яка огидна солдат-неча вийде з покоління, вихованого на культі таких виявів брутальної сили!» Достоту в дусі Шпіттелера: наміряючись протиставити свого героя огидній концепції невтомної шаблюки, він символічно загнав у лісові дебрі осміяного, обмовленого і оса-мотілого мрійника, Дурного Студента, уособивши в ньому урочу лагідність (на жаль, уже немодну, можна сказати, приречену поринути небавом у забуття, якщо ніхто не зламає жорстокого ярма давнього їхнього Бога), чарівну лагідність мирних часів.
«От що, — звернувся якось до мене барон де Шарлюс, — ви знаєте Коттара і Камбремера. Щоразу, як я їх здибаю, вони правлять мені про цілковите психологічне невігластво німців. Між нами, чи не здається вам, що досі вони аж надто дбали про психологію і нині зуміли б навіть якось це засвідчити? Я не перебільшую, повірте мені. Щойно мова зайде про німців, хай і найбільших велетів на кшталт Ніцше чи Ґете, Коттар одразу ж заявляє: «Звична психологічна глухота, характерна для тевтонської раси». У війні, звичайно, є для мене речі й куди прикріші, але, погодьтеся: тут хоч-не-хоч скипиш. Норпуа людина тонша, визнаю, а все ж і він із самого початку плутається у трьох соснах. Але що можна сказати про ці статті, які викликають загальний ентузіазм? Любий мій друже, ви, як і я, добре знаєте, чого вартий Брішо, і я дуже його люблю і любити не перестану, хоча розкол і відлучив мене від його каплички, а отже, й бачимось ми далеко рідше. Зрештою я шаную нашого красномовного і дуже освіченого професора і визнаю: це страшенно зворушливо, коли хтось у його віці, а він останніми роками таки добряче підтоптався, зголошується, як він мовить сам, «на службу». Але кінець кінцем добрий намір — одне, а талант — інше, Брішо ж безталанний. Я поділяю його захоплення величчю цієї війни. Але чи не дивно, що такий сліпий шанувальник античности як Брішо, незмірно щедрий на сарказм щодо Золя, схильного вбачати більше поезії в робочих оселях і копальнях, ніж в історичних палацах, або щодо Ґонкура, схильного предкладати Дідро над Гомера, а Ватто над Рафаеля, — знай товче нам, що Термопіли чи навіть Австерліц — дрібничка проти Вокуа. Словом, цього разу публіка, опірна колись щодо модерністів од літератури та мистецтва, схиляється перед модерністами од війни, бо перейняла саме такий спосіб мислення, а крім того, кволі уми приголомшує не краса, а огром чину. Не пишуть уже з-німець-ка «колосаль», а саме те, перед чим колінкують, і є колосальне. Скоро мова зайшла про Брішо, чи не бачили ви Мореля? Мені переказували, ніби він знову хоче побачитися зі мною. Хай ступить перший крок, та й квит, я старший, не мені й починати».
Забігаючи наперед, зазначмо: на жаль, уже наступного дня, барон де Шарлюс зіткнувся віч-на-віч на вулиці з Морелем; Морель, аби розпалити в баронові ревнощі, узяв його під руку і набалакав йому купу більше чи менше правдивих історій, а коли пан де Шарлюс, приголомшений, захотів провести з Морелем вечір і скасував свій маршрут, Морель, запримітивши якогось товариша, розпрощався; тоді пан де Шарлюс, сподіваючись, що отямить Мореля вдаваною погрозою, сказав: «Гляди, бо я помщуся», — але Морель розреготався і пішов геть, поплескуючи по карку й обіймаючи за талію спантеличеного товариша.
Слова барона де Шарлюса про Мореля свідчили, наскільки кохання, — а баронове кохання ще не згасло, — робить нас (пробуджуючи водночас нашу уяву та вражливість) легковірнішими і не такими гордими. Але коли пан де Шарлюс додав: «Цей хлопчина шаліє за жінками і ні про що інше не думає», він був куди ближчий до правди, ніж гадав. Він це сказав, спонукуваний самолюбством і ревнощами, даючи наздогад іншим, що Морель ні до кого вже потім не прихилявся таким робом, як до барона де Шарлюса. Але я ані на крихту не йняв віри цим словам, я був свідком того, про що баронові де Шарлюсу ніколи не довідатися, а саме, як Морель за п’ятдесят франків зночував ніч із Ґермантом. І коли, побачивши пана де Шарлюса, Морель (за винятком тих днів, коли він з потреби сповідатися навмисне натикався на барона, а потім казав йому журно: «Перепрошую, визнаю, що поводився з вами мерзенно»), сидячи з товаришами на терасі кав’ярні, хихотів разом з ними, тицяв у барона пальцем і со-корів, як сокорять для сміху до старих педиків, я був переконаний, що він чинить так, аби приховати свою гру, і що відведений паном де Шарлюсом осторонь кожен із цих громадських критиканів зробив би все, чого зажадав би від них барон. Я помилявся. Якщо особливий нахил призводить до збочення, — а це трапляється в усіх сферах, — таких людей, як Сен-Лу, або таких, що стоять від нього якнайдалі, то нахил супротивний відриває від цих практик людей, у яких вони були чимось найзвичайнішим. У декого зміна ця настає шляхом запізнілого релігійного каяття, струсу, спричиненого скандалами, або зі страху перед уявними хворобами, якими їх щиро лякають родичі (серед них — консьєржі та лакеї) або — нещиро — ревниві коханці, які, думаючи таким робом зберегти молодика для себе, навпаки, відпихають його і від себе, і від інших. Тож-бо колишній бальбецький ліфтер не пристав би за жодні скарби світу на пропозиції, які тепер видавалися йому не менш грізними, ніж пропозиції ворога. Що ж до Мореля, то його відмова усім без винятку — і тут барон де Шарлюс, не відаючи про це, казав правду, що підтверджувала його ілюзії і заразом нівечила надії, — пояснювалася тим, що через два роки після розлуки з паном де Шарлюсом Морель залюбився в жінку, з якою й жив; наділена сильнішою, ніж у нього волею, ця жінка потрапила накинути йому цілковиту вірність. Отож-бо Морель, який під той час, коли пан де Шарлюс ущедряв його грішми, подарував за п’ятдесят франків одну ніч принцові Ґермантському, не взяв би ні від нього, ані від абикого жодної суми, хоч би йому давали й п’ятдесят тисяч. А що йому бракувало гонору та безкорисливосте, то «жона» зуміла пробудити в ньому почуття власної гідносте, і тепер він залюбки, із бравадою та хизуванням, заявляв, що ніхто не перекине до нього золотого містка. Отак-то гра розмаїтих психологічних законів надолужує в пору розквіту людського роду все те, що могло б його занапастити, викликаючи або гіперемію, або анемію. Щось таке буває і з квітами, де та сама відкрита Дарвіном мудрість регулює способи запліднення, по черзі протиставляючи їх одні одним.
«Чудасія, — додав барон де Шарлюс пискучим голоском, який він іноді видобував із себе, — я чув, як декотрі люди цілі дні веселяться, п’ють смачні коктейлі, і раптом, ні сіло ні впало, заявляють, що не докаланять до кінця війни, що в них серцева недостатність і вони не годні думати ні про що інше, окрім наглої смерте. Та що найдивніше: так воно все й виходить. Незбагненно! Чи винне тут харчування, бо їдять вони вже тільки зле приготовані страви, чи те, що, пнучись із шкури, вони впрягаються не в своє діло, згубне для їхнього здоров’я? Бо ж я нотую дивовижну кількість таких чудних, передчасних кончин, передчасних принаймні з погляду небіжчика. Не пам’ятаю вже, чи казав я вам, що Норпуа захоплюється війною. Але яка химерна манера говорити про неї! Передусім чи помічали ви, як плодяться усі ці нові вирази, аби потім, стершись від щоденного вжитку, — бо Норпуа справді невтомний, не інакше, як це смерть моєї тітки Вільпарізіс обдарувала його другою молодістю, — миттю бути заступленими іншими загальниками? Пам’ятаю, колись ви розважалися, нотуючи ці мовні тропи, їхню появу, розквіт і занепад: «Хто сіє вітер, той пожне бурю», «Пес гавкає, а віз їде», «Робіть мені добру політику, а я вам зроблю добрі фінанси, як казав барон Луї», «Є певні симптоми, вбачати в них трагедію було б пересадою, але й не зважати на них гріх», «Працювати на прусського короля» (це виявилося непомильним і, зрештою, воскресло). Гай-гай, а скільки подібних фраз ляснуло! Чого в нас тільки не було! «Клаптик паперу», «заборчі імперії», «славетна Культур, що зводиться до мордування безборонних жінок і дітей», «Переможе той, як мовлять японці, хто протримається на чверть години довше», «германо-пер-си», «наукове варварство», «якщо ми хочемо виграти війну, за влучним висловом Ллойд-Джорджа», хоча на це вже не уповають, чи там «наші зухи», «наші відчайдухи-молодці»! Навіть складня знакомитого Норпуа зазнала через війну таких самих небажаних і глибоких змін, як випік хліба чи справність транспорту. Чи помітили ви, що наш світоч, коли його бере охота видати бажане за дійсне, не зважується, проте, вжити найзвиклішого у світі
Принагідно зазначу, що дук Ґермантський принаймні не поділяв братового песимізму. А втім, він був ще більший англофіл, ніж барон де Шарлюс англофоб. Він вважав пана Кайо за зрадника, що тисячу разів заслужив на кулю. Коли брат вимагав від нього доказів зради, дук Ґермантський відповідав, що якби малося засуджувати людей, які підписують папір із заявою
Але вернімося до барона де Шарлюса. «Річ у тім, — відповів він, коли я признався, що не розумію його, — що «знати» у статтях Норпуа — це символ прийдешности, або символ прагнень пана де Норпуа, а також, зрештою, наших прагнень, — додав він, не зовсім, мабуть, щиро. — Бачте, якби це «знати» не стало звичним символом прийдешности, зрештою, не штука було б здогадатися, що підметом цього дієслова може бути якась країна. Наприклад, щоразу, як Норпуа заявляє: «Не знати, чи Америка повинна залишитися байдужою до цього постійного ламання права», «Не знати, чи двоголова монархія не повинна врешті схаменутися», — ясно, що такі вислови відбивають прагнення пана Норпуа (як, зрештою, і мої та ваші), але тут кінець кінців дієслово може все ж таки зберігати і своє безпосереднє значення, оскільки конкретний край може «знати», Америка може «знати», «двоголова» монархія теж може «знати» (попри своє одвічне «психологічне невігластво»). Але всякі сумніви виключаються, коли Норпуа пише: «Не знати, чи ці постійні плюндрування не повинні переконати нейтралів», «не знати, чи Поозер’я не повинне скоро перейти до рук аліянтів», «не знати, чи наслідок цих нейтралістських виборів не повинен відбивати думки більшости». Адже факт, що ці плюндрування, райони і наслідки — речі неживі, за якими не повинні значитися жодні повинності. Завдяки цій формулі Норпуа просто нагадує нейтралам (на жаль, мушу констатувати, що вони якось не дослухалися до цих нагадувань), щоб ті зреклися нейтралітету або щоб Поозер’я перестало належати бошам (вимовляючи слово «бош», барон де Шарлюс ставав зухвалим, як колись у бальбецькому приміському потязі, коли розводився про чоловіків, не конче ласих до жінок).
А втім, чи не впало вам в око, з яких фортелів Норпуа незмінно, від 1914 року, розпочинає свої статті, звернені до нейтралів? Він починає з заяв, що Франція, видима річ, не повинна втручатися в політику Італії (чи там Болгарії, Румунії тощо). І лишень цим державам випадає вирішувати, цілком незалежно і керуючись виключно національними інтересами, виходити їм чи не виходити з нейтралітету. Та хоча ці вступні заяви його статей (звані колись експозицією) украй нецікаві, те, що читаємо далі, просто-таки інтригує. «А проте, — провадить Норпуа, — ясно, що матеріяльну вигоду від битви матимуть лише ті нації, які стануть на бік Права і Справедли-вости. Годі сподіватися, щоб аліянти віддячилися тим націям, — визнаючи за ними території, звідки багато сторіч лунає зойк їхніх уярмлених братів, — які, дотримуючись політики найменших зусиль, не поставлять свою зброю на службу аліянтам». А коли Норпуа зробить перший крок, радячи вступити у війну, ніщо вже не зупинить його від нових, і він уже трактуватиме не лише про принцип, а й про час виступу і вже майже не криючись. «Звичайно, — веде далі Норпуа, вбираючись у тогу, як би він сам сказав, «доброго апостола», — Італія і Румунія повинні самі у слушний момент визначити умови, на яких вони виступлять. Проте хай буде їм відомо, що, довго отягуючись, вони ризикують змарнувати нагоду. Німеччина вже двигтить під копитами російської кавалерії, охоплена невимовною тривогою. І більш ніж очевидно, що ті нації, які не полинуть мов на крилах підтримати перемогу, — а її зоря уже он жевріє на обрії, — не здобудуть жодного права на згадану винагороду, права, що його ще можна заслужити, якщо поспішити тощо». Це як у театрі, коли оголошують: «Останні вільні місця незабаром будуть розкуплені. До відома тих, хто спізнюється!» Висновки тим дурніші, що Норпуа виголошує їх щопівроку, застерігаючи Румунію: «Для Румунії надійшов час з’ясувати, чи хоче вона здійснити свої національні змагання. І якщо вона зволікатиме далі, то може бути вже запізно». Ось уже три роки, як він це торочить, а «запізно» для Румунії все не настає, ба більше, їй роблено дедалі вигідніші пропозиції. Так само він заохочує Францію тощо, аби вона втрутилась у справи Греції як її гарант, скоро зірвано угоду, що зв’язує Грецію з Сербією. Так от, щиро кажучи, якби Франція оце не воювала і не допевнялася від Греції допомоги або доброзичливого нейтралітету, хіба б спало їй коли на думку втручатися туди як гарантові й хіба нині, в час воєнний, моральне почуття, яке велить їй обурюватися тим, що Греція не дотримала своїх зобов’язань щодо Сербії, не мовчить, коли мова заходить про такі самі очевидні порушення з боку Італії та Румунії, які — слушно, на мою думку, як і Греція, — не виконали своїх зобов’язань, не таких пильних і не таких, як кажуть, широких, узятих ними після примирення з Німеччиною? Правда у тому, що люди дивляться на все крізь призму своєї газети, та і як може бути інакше, скоро самі вони не знають особисто ні людей, ні подій, про які йдеться? Під час Дрейфусової справи, якою ви так дивацьки захоплювалися, за часів, від яких, як люблять казати, нас відокремлюють сторіччя, бо філософи війни запевняють, що всякий зв’язок із минувшиною урваний, мене разило, якщо хтось із моєї рідні водився з анти-клерикалами — давніми комунарами, оскільки газета, яку він читав, виставляла їх антидрейфусарами, і пащекував на шляхетного генерала-католика, але ревізіоніста. Тепер мене разить не менше, що всі французи мішають із болотом цісаря Франца-Йосифа, хоча раніше шанували, і слушно, можу вас запевнити як його добрий знайомий, якого він рачить звати своїм кузеном! Ах! Я не писав до нього ні разу від початку війни, — вигукнув він, ніби сміливо признавався у своєму гріху, за який, він знав про це чудово, ніхто б його не осудив. — Хоча ні, першого року я написав йому одного листа. Що ж, моя шана до нього не змаліла, але багато моїх молодих кузенів б’ються на фронті і визнали б за велике паскудство, знаю, коли б я листувався з головою нації, що воює з нами. Що вдієш, хай мене критикують, кому заманеться, — додав він, немовби одважно наражаючись на мої докори, — але я не зичу собі, щоб лист із підписом Шарлюс надійшов оце до Відня. Найгостріша критика, з якою я звернувся б до сивого монарха, полягала б у тім, що магнат його рівня, голова найдавезнішого і найславетнішого дому Европи, дав себе ошукати цьому голопузому шляхтичеві, хай і тямущому, але, зрештою, найординарнішому парвеню, Вільґельмові фон Гоґенцоллерну. І це одна з аномалій цієї не менш дивної війни». А що зараз по тому, як він вертався до шляхетського погляду, який, власне, торував у нього над усім, барон де Шарлюс скочувався до чистого хлоп’яцтва, то тим самим тоном, яким би він говорив про Марну чи Верден, він заявив, що майбутньому історикові цієї війни не годилося б оминати певних капітальних і надзвичайно цікавих речей. «Отож-бо, — сказав він, — усі, через свою темноту, проочили, що великий магістр Мальтійського закону, щирий бош, мешкає собі любісінько в Римі, де, як великий магістр нашого закону, користується з привілею екстериторіальности. Се цікаво!»— додав він із такою міною, ніби мовив: «Бачите, спіткавши мене, ви даремно часу не змарнували». Я подякував йому, а він зробив скромну міну, наче той, хто не потребував віддяки. «То що я вам оце казав? Ага, так, так, що французи, судячи з їхніх газет, ненавидять тепер Франца-Йосифа. Що ж до Константина Грецького і царя Болгарського, то людність вагається між огидою і симпатією, бо пишуть по черзі то про те, що обидва на боці Антанти, то про те, що вони на боці, як висловлюється Брішо, центральних імперій. На зразок Брішо, коли той щохвилини приказує: «Наспіє час Венізело-са». Не сумніваюся, що пан Венізелос — здібний державний діяч, але хто знає, чи грекам так уже до вподоби цей Венізелос? Він нібито хотів, щоб Греція дотримала своїх зобов’язань щодо Сербії. Треба б іще з’ясувати, які були її зобов’язання і чи були вони ширші, ніж ті, що їх порушили Італія та Румунія, визнавши за собою таке право. Нас обходить, як Греція виконує свої угоди і шанує свою конституцію, але навряд щоб це нас обходило, якби ми не мали в цьому інтересу. Якби не було війни, чи звернули б держави «гаранти» бодай якусь увагу на розпуск обох Палат? Не можна не бачити, як грецького короля позбавляють підтримки, аби вигнати його чи ув’язнити, коли він залишається без свого оборонця — війська. Як я вже вам казав, загал судить про грецького короля та болгарського царя тільки на підставі газет. Та й як люди могли міркувати інакше, якщо вони з ним не знайомі? А я бачився з ним не раз і не два, добре знав Константина Грецького, коли той ще був діадохом, — диво — не чоловік! Я завжди думав, що імператор Микола мав до нього великий сентимент. Звичайно, у найшляхетнішому значенні. Принцеса Христи-на мовила про це навпростець, але вона змія. Що ж до царя Болгарського, то це шальвіра, позер, яких мало, але дуже розумний, людина неабияка. Він дуже мене любить».
Барон де Шарлюс умів бути премилим, але ставав нестерпним, коли підходив до таких тем. Він укладав у ці балачки втіху, що дратує мов у хворого, який не нахвалиться своїм квітучим здоров’ям. І я часто думав, що у приміському баль-бецькому потязі вірні, жадібні почути сповідь, від якої він ухилявся, мабуть, не знесли б цієї хвалькуватої манії і, почуваючи страшенну ніяковість, ледве одводячи дух, як у покої хворого або коло морфініста, який дістав свою штрикавку, самі поклали б край цим визнанням, таким нібито для них жаданим. Крім того, їх дратувало це голослівне оскарження геть-чисто всіх, оскарження з уст того, хто виключав себе з тієї особливої категорії,— до якої, як відомо, належав, — залюбки відносячи до неї інших. Нарешті він, такий розумник, створив собі відповідну куценьку філософію (підмурок якої становило, мабуть, кілька цікавинок, примічених Сванном у «житті»), тлумачачи все особливими причинами, і в цій своїй філософії, як буває щоразу, коли ми пускаємося берега, він не тільки скотився нижче самого себе, а й був страхітливо задоволений собою. Отже, цей напрочуд статечний і шляхетний муж усміхнувся, як дурник, щоб довести свою думку до кінця: «Позаяк є небезпідставні підозри щодо Фердинанда Кобурзь-кого, підозри того самого штабу, що й стосовно кайзера Вільґельма, та хто знає, чи не з цієї причини цар Болгарський став на бік «заборчих імперій». Достолиха, це так зрозуміло, до сестри ми поблажливі, нічого їй не відмовляємо. Я вважаю, що це було б гарним поясненням альянсу Болгарії та Німеччини». І, захоплений цим ідіотичним поясненням, барон де Шарлюс довго реготався, ніби й справді мав його за вельми дотепне, хоча, воно, навіть коли б спиралося на дійсні факти, було б не менш дитинне, як звичні розважання пана де Шарлюса про війну, з погляду феодала чи рицаря закону святого Йоанна Єрусалимського. Завершив він уже тверезішою заувагою: «Дивно, що суспільство, судячи про війну, людей та речі лише на підставі газет, переконане, що це його власне судження».
ebooksa