Голова в Лорена смикнулася, й він витріщився на мене. Я побачив, як краєчки його ніздрів побіліли, набувши кольору китайської порцеляни.
– Звідки ти знаєш? – хрипко запитав він.
– Сліди біля твоїх ніг. – Він подивився вниз. – Стріла в шиї буйвола.
Він не став сперечатися.
– Ти в цьому тямиш більше, Бен. Що нам робити?
Тепер і з нього полилося не менше поту, ніж із мене.
Я сказав йому:
– Відступаймо назад повільно, повільно! Не обертайся спиною й не роби несподіваних рухів. Вони стежать за нами. Мабуть, вони дуже близько.
Ми стали відступати, стискаючи зброю долонями, промоклими від поту, кидаючи напружені погляди то праворуч, то ліворуч.
– Озвися до них, Бене, Бога ради озвися! – прошепотів Лорен.
Я мав нагоду переконатися, що загроза загинути від стріли з отруєним наконечником могла й такого чоловіка, як Лорен, перетворити на боягуза.
– Не хочу ризикувати. Що завгодно може примусити їх пустити стрілу з лука.
– Вони можуть бути позаду нас.
Голос йому тремтів, і я відчув, як шкіра в мене між лопатками засвербіла, коли мені вчувся посвист стріли. Проте з кожним кроком назад мій страх зменшувався, а за п’ятдесят ярдів від убитого буйвола я ризикнув озватися до них.
– Мир вам! – гукнув я. – Ми не хочемо завдати вам шкоди.
Відповідь надійшла негайно, схожий на пташиний, позбавлений тіла голос, здавалося, пролунав просто з розпеченого повітря.
– Скажи великій біловолосій голові, щоб він поклав зброю, бо ми не знаємо його.
– Ксаї! – вигукнув я з полегкістю й захватом. – Брате мій!
Ми заспівали буйволину пісню разом, чоловіки поприсідали навколо стрибучих омахів вогню, вибиваючи долонями складний ритм. Жінки танцювали в зовнішньому колі, яке утворили навколо нас, вигинаючи тіла й човгаючи ногами, наслідуючи буйвола та елегантного мисливця. Світло від вогнища вигравало на їхній золотаво-жовтій шкірі, їхні маленькі дитячі тіла з дивовижно випнутими сідницями й опуклими маленькими жовтими персами підстрибували в ритмі танцю.
Віти дерев навколо нас були обвішані важкими гірляндами свіжого м’яса, що там сушилося, а за вогнищем шакали й гієни завивали з розпуки, звертаючись до синього неба й нюхаючи спокусливі пахощі недосяжної для них їжі.