– Бене, ти де? – гукнув Лорен, повертаючись із гущавини дерев. – Я знайшов шматок золотоносної руди.
Він тримав у руці уламок скелі й подав його мені.
– Що ти скажеш про це?
– Синій цукровий кварц, – мовив я. Я лизнув його, щоб зволожити поверхню, а тоді підняв його до сонячного світла. – Чудово! – вигукнув я, коли природне золото заблищало вологим блиском, обернувши світло до мене й заповнивши прожилки й тоненькі розколини у кварці, як масло в сандвічі.
– А й справді чудово! – погодився Лорен. – Це справжнє золото. Я відправлю кількох своїх хлопців, щоб вони застовпили всю цю місцевість.
– Ло, не забувай про мене, – нагадав йому я, й він відразу спохмурнів.
– Тебе буде включено до справи, Бене. Хіба я коли-небудь намагався…
– Не будь йолопом, Ло. Я говорив не про це. Я просто не хочу, щоб твої гірничі гончаки спаскудили всю цю місцевість, перш ніж я матиму шанс дослідити її.
– Гаразд, Бене, обіцяю тобі, – засміявся він. – Ти будеш тут, коли ми відновимо розробки. – Він підкинув кілька разів уламок кварцу на руці. – Ходімо назад, я хочу промити цей шматок породи, щоб мати якесь уявлення про її цінність.
Використавши одну зі ступок у гранітному майданчику, а уламок залізної руди як товкач, Лорен розтовк шматок кварцу на дрібну білу пудру. Він висипав її в наш казанок для приготування їжі й за допомогою колодязної води промив розтовчений на порошок камінь. Крутячи те, що було в казанку, легким круговим рухом, він дозволяв йому потроху переливатися через край казанка за кожним обертом. Йому знадобилося п’ятнадцять хвилин, щоб відокремити від загальної маси золотий «хвіст». Золото лежало на дні казанка, масне, блискуче й жовте.
– Гарненьке, – сказав я.
– Гарнішого й не буває, – усміхнувся Лорен. – Цієї речовини тут набереться п’ять унцій на тонну.
– А ти жадібний сучий син, – піддражнив я його.
– А ти поміркуй інакше, Бене, – сказав він, досі всміхаючись. – Подумай, що прибутки з цих розробок допоможуть підтримувати діяльність твого інституту ще протягом двадцятьох років. Не відкидай це, партнере, гроші не будуть корінням зла, якщо ти застосовуватимеш їх правильно.
– Я цього не відкидатиму, – пообіцяв я йому.
Ми заночували біля колодязя, з’ївши святкову вечерю з вареного слонового язика з картоплею й підтримуючи жаркий вогонь, щоб не замерзнути вночі, бо ми не мали укривал. Наступний ранок ми присвятили відпилюванню слонових бивнів. Ми привалили їх великою купою важкого каміння, щоб урятувати від гієн, і лише пополудні змогли вирушити на пошуки лендровера.
Ніч знову захопила нас у дорозі, й ми дісталися до лендровера вже наступного ранку, в його середині. Ноги в мене були стоптані до водяних пузирів завбільшки з виноградину, а мої пухлини та синці боліли немилосердно. Я вдячно гепнувся на пасажирське сидіння лендровера.
– До цієї хвилини я ніколи належно не оцінював винахід двигуна внутрішнього згоряння, – серйозним тоном повідомив я. – Тепер ти можеш доставити мене додому, партнере.
Ми залишили Ксаї та його невеличке плем’я вічно блукати в дикій пустелі й повернулися до Місячного міста три дні по тому, як покинули його. Ми почорніли від сонця та надмірної кількості бруду, який приліпився до наших тіл, ми відростили бороди, а наше волосся стало жорстким від пилюки. Борода Лорена здавалася ніби відполірованою і виблискувала на сонці червоно-золотаво.
Після самовільної відлуки, яка тривала три дні, у нього накопичилося безліч справ. Купа повідомлень чекала на нього в радіорубці, й, перш ніж поголитися або прийняти ванну, він мусив просидіти годину перед рацією, залагоджуючи найневідкладніші справи, які виникли, поки він був відсутній.
ebooksa