Сонячний Птах

Він налякав мене, й тому я накричав на нього:

– Що ти тут робиш?

Якщо я був наляканий, то мій переляк виявився нічим супроти реакції Рала на моє запитання. Зойкнувши від жаху, він підстрибнув на три фути в повітря, змахнувши руками, наче журавель крильми під час шлюбного танцю. Йому знадобилася хвилина або дві, щоб оговтатися й прочовгати до свого ліжка, відповівши мені тремтячим голосом: «Я ходив до туалету». Добре, що він так відразу знайшовся на відповідь, бо інакше моє запитання мало б катастрофічні наслідки. Я підвівся з ліжка, вдягнувся й пішов оглянути лендровер. Думаю, я тоді здогадався, що Рал був із Леслі, але не зрозумів, чому саме тепер.

Лорену й мені довелося згаяти цілий день на пошук дороги через Криваві Пагорби, яку міг би здолати лендровер. Ми проїхали попід смугою стрімчаків на північ, поки вони відступили назад і перетворилися на не дуже високі пагорби, й піднялися по одній із улоговин між ними. То був важкий підйом, він виснажив навіть наш потужний автомобіль, та, коли ми досягли вершини, далі наша дорога пролягла через відкриту савану та рідкий акацієвий ліс, і ми просувалися досить швидко, звернувши на південь, щоб виїхати на караванний шлях, який Лорен із надією накреслив на своїй великомасштабній мапі.

Ми заночували на цьому шляху чи принаймні там, де ми сподівалися, що він був. Із тією кількістю бензину та води, яку ми мали на борту автомобіля, ми не могли влаштувати собі надто розкішне табірне життя. Крім того, ми хотіли здійснити просту й невибагливу подорож, щоб розвіяти туман й очиститись від бруду цивілізації, то була спроба ностальгічного повернення до експедицій, у які ми разом вирушали, коли були юними.

Ми підсмажили на розжареному вугіллі двійко куріпок, запили їх «Ґлен Ґрантом» і нагрітою на сонці водою з емалевих кухлів. Потім вирили в твердій землі біля лендровера заглибини для пліч і стегон, залізли у спальні мішки й сонливо та задоволено правили теревені протягом години, перш ніж провалитися в сон.

Прокинувшись удосвіта, Лорен став обережно робити собі масаж спини, розминаючи скуті м’язи.

– Я щойно пригадав, що мені вже не двадцять років, – простогнав він, але на третій день він здавався саме таким: сонце знову зробило його шкіру брунатною, синці під очима зникли, й Лорен весело сміявся.

Ми просувалися вперед повільно. Часто нам доводилося повертати назад, коли нерівності та гребені пагористої місцевості не дозволяли нам проїхати. В інших випадках ми виходили з лендровера й ішли пішки, шукаючи задовільне місце для проїзду. Проте ми не поспішали, щоб цілком навтішатися кожною милею відстані, яку ми долали в напрямку на північ і на схід через місцевість, що змінювала свій характер і настрій із магічною швидкістю – як це можливо тільки в Африці.

З кожною годиною подорожі у східному напрямку ми мали змогу милуватися дедалі більшою кількістю птахів і звірів. Птахи, які водяться на сухій землі, поступилися місцем цесаркам, франколінам та велетенським дрофам. Тоді як серед дерев мопані й масаса можна було іноді бачити сріблясто-сірі зблиски лісових антилоп із довгими спіралевидними рогами, що аж притискалися до спини.

– Вода недалеко, – сказав Лорен, коли ми зупинили лендровер і спостерігали, як табун чорних чалих антилоп біг до дерев на протилежному кінці галявин, зарослих жовтою травою. Це найвеличніша антилопа в Африці, її горда голова утримує вигнуті, схожі на ятаган роги, а білосніжні груди створюють разючий контраст із чорним тілом.

– Ще одна порода тварин, якій загрожує небезпека вимирання, – сумно зауважив я. – Жадоба й надмірні вимоги людини не знають меж.

На ніч ми розбили табір у гаю дерев масаса, вбраних у надзвичайне весняне листя, яке має кольори, що їх не має жодне інше дерево на землі: м’які й блискучі рожевий, беж і вогненно-червоний. Лорен підстрелив удень молодого самця антилопи імпала й підсмажив загорнуте в листя філе з окосту в важкому чавунному казані, поки я готував соус із помідорів і великої порції часнику. Ми з’їли цю страву з великими шматками брунатного хліба й жовтим маслом із консервних бляшанок. Вона смакувала мені, як досі не смакувала жодна страва з тих, які я будь-коли куштував.

– Якщо ти шукатимеш роботу, Ло, то я візьму тебе кухарем, – сказав я, проковтнувши чергову порцію нашої вечері.

Він усміхнуся й пішов до лендровера увімкнути радіо.

– Лише послухаймо останні вісті. – Він мав совість здатися винним. – Не можу остаточно втратити зв’язок зі світом.

Ми послухали, які кризи та події відбуваються у світі, що схибнувся з розуму. Якимсь дивним чином у цьому далекому й спокійному місці людські справи й турботи здавалися неважливими, дріб’язковими й скороминущими.

– Вимкни його, Ло, – сказав я. – Кому воно потрібне?

Він простяг руку до вимикача, але зупинився, коли диктор назвав знайоме нам ім’я.

– Радіо Лусаки повідомляє, що керівником терористичної банди, яка вчора влаштувала засідку на загін поліції в окрузі Венкі в Родезії, убивши чотирьох полісменів і поранивши ще двох, був самозваний «полковник» Тимоті Маґеба. Про його драматичне викрадення літака два місяці тому повідомляли заголовки на перших шпальтах газет усього світу. Офіційний представник родезійської поліції повідомив, що Маґеба, либонь, один із найнебезпечніших терористів Африки. За інформацію, яка допомогла б убити його або взяти в полон, призначено винагороду в десять тисяч родезійських доларів.