Інакше кажучи, інтуїтивні рішення не так уже й відрізняються від раціональних. Попередній приклад не охоплює всієї багатогранності фізіології підсвідомого вирішування. Виявляється, що фразеологізми «слухати своє серце» чи «відчувати нутром» досить точні й проливають світло на те, як виникають здогади.
Щоб зрозуміти це, горизонтально затисніть між зубами олівець. Кутики губ піднімуться, наче імітуючи усмішку. Очевидно, це механічний ефект, а не вираження емоцій. Проте організм на це не зважає, і настрій усе одно трохи покращиться. Просто через мімічну подобу усмішки. Сцена з фільму видається веселішою, якщо олівець затиснути між зубами, а не в губах, коли обличчя стає насупленим. Отже, ми вирішуємо, смішне кіно чи нудне, виходячи не тільки з оцінки зовнішнього світу, а й з неусвідомлених реакцій усередині. Крик, пітливість, тремтіння, частий пульс чи виділення адреналіну — не просто реакції організму для виявлення емоцій. Мозок зчитує й ідентифікує тілесні змінні, щоб кодувати й виражати почуття та емоції.
Тілесні стани впливають на процес приймання рішень, вони є наочним виявом вибору, який ми вважаємо інтуїтивним. Несвідомі рішення не довільні: кора головного мозку оцінює різні варіанти, вираховує потенційні ризики та переваги кожного. Результат цих розрахунків впливає на організм, і завдяки цьому мозок розпізнає ризик, небезпеку чи задоволення. Тіло резонує із зовнішнім світом.
Для експерименту, який демонструє процес приймання рішень на підставі здогадів, потрібно дві колоди карт.
▶ Формат настільної гри привносить в експеримент складові процесу приймання рішень у реальному житті: виграш, програш, невпевненість і ризик. Гра проста, але непередбачувана. Щоразу гравець вибирає, з якої колоди взяти карту. Число на ній визначає, скільки монет він ви´грає (або прогрáє, якщо воно від’ємне). Оскільки карти лежать зображенням донизу, протягом усього експерименту гравець оцінює, яка з двох колод більш прибуткова.
Як і в казино, учасникові потрібно вибирати між двома «однорукими бандитами», прослідкувавши за частотою й обсягом виграшів за певний проміжок часу. На відміну від казино, гра, яку розробив нейробіолог Антоніо Дамасіо, не зовсім довільна, і одна з колод у середньому справді більш прибуткова за другу. Якщо людина виявить закономірність, то їй залишається просто завжди вибирати ту саму колоду. Отакої, безпрограшний мартингал[29]!
Але щоб виявити закономірність, гравець має обдумати довгу історію транзакцій із суттєвими коливаннями. Після тривалої практики майже кожен помічає закономірність, може її пояснити й починає брати карти лише з правильної колоди. Але інтуїтивне відкриття випереджає розуміння. Учасники починають грати краще й вибирати правильну колоду частіше ще до того, як здатні сформулювати закономірність. На цьому етапі, коли результати набагато кращі, ніж за довільного розподілу, гравці не можуть пояснити, чому віддають перевагу прибутковішій у перспективі колоді. Іноді вони навіть не розуміють, що вибирають одну частіше, ніж другу. Але їхні тіла однозначно про це сигналізують. Якщо на цьому етапі експерименту гравець має намір вибрати неправильну колоду, у нього зростає електропровідність шкіри, а це спричиняє підвищення пітливості й відображає емоційний стан. Інакше кажучи, гравці ще не можуть пояснити, що одна колода карт прибутковіша, але їхні тіла вже про це знають.
▶ Ми з Марією Джулією Леоне, нейродослідницею й майстром спорту з шахів міжнародного класу, провели експеримент із шахівницею в стилі Борхеса, який вважав шахи метафорою життя. Поєдинок двох майстрів. У них тридцять хвилин на низку рішень щодо того, як розпорядитися своїми військами. На шахівниці борються не на життя, а на смерть, і емоції зашкалюють. Ми вимірювали пульс гравців упродовж партії. Частота серцебиття й рівень стресу зростали протягом гри, поки час спливав і наближався кінець битви. Окрім того, їхній пульс прискорювався, коли суперник припускався фатальної помилки.
Утім найголовніше відкриття полягало в тому, що за кілька секунд до помилкового ходу змінювалася частота пульсу гравця. Коли варіантів багато й ситуація складна, якраз як у житті, серце панікує перед невдалим рішенням. Якби гравці це помічали й дослухалися до «голосу» свого серця, імовірно, змогли б уникнути багатьох помилок.
Усе це можливо завдяки тому, що тіло й мозок мають доступ до процесу приймання рішень набагато раніше, ніж свідомість, а фізіологічні еквіваленти емоцій сигналізують про ймовірні ризики й помилки. Отже, уявлення про інтуїцію як феномен зі сфери магії й пророцтв зруйновано. Конфлікту між внутрішнім чуттям і розумом не існує, якраз навпаки: інтуїція працює пліч-о-пліч із раціональним мисленням під егідою науки.
Якщо ми вже з’ясували, що здогади — результат несвідомих розрахунків, то можемо перейти до більш практичної проблеми. Коли варто довіряти інтуїції, а коли — ні? На що покладатися в найважливіших питаннях: на здогади чи раціональні міркування?
Відповідь проста: буває по-різному. Соціальний психолог Ап Дейкстергаус в експерименті, який досі спричиняє полеміку, виявив, що головний критерій вибору між свідомим та інтуїтивним — складність приймання рішення. Науковець з’ясував, що це правило працює як для «фальшивих» рішень у лабораторії, так і для справжніх у житті.
▶ У лабораторії він пропонував учасникам гру, під час якої вони мали порівняти два предмети, наприклад автівки, і вирішити, який із них більш практичний. Іноді альтернативи відрізнялися лише ціною. У цьому випадку висновок був простий: дешевша — краща. Але проблему поступово ускладнювали. Автівки відрізнялися вже не тільки ціною, а й витратами пального, безпекою, комфортом, привабливістю для викрадачів, потужністю двигуна й рівнем шкідливих викидів.
І найбільш несподіване відкриття Дейкстергауса полягає в тому, що, коли в грі багато елементів, здогад набагато ефективніший за роздуми. Те саме стосується й рішень у реальному житті. Наприклад, в одному експерименті людей після придбання зубної пасти — без сумніву, елементарне життєве рішення — запитували, як вони її вибрали. Через місяць ті, хто обдумав своє рішення, були більш задоволені, ніж ті, хто ні. Але в людей, які купували меблі, — складне рішення з багатьма змінними: ціна, розмір, якість, естетичний вигляд, — вийшло навпаки. Як і в лабораторії, ті, хто думав менше, вибрали кращий варіант.
Методологія цих експериментів різна, але висновок один. Коли, приймаючи рішення, ми ретельно обмірковуємо невелику кількість факторів, то краще подумати довше. Але якщо проблема складна, то для ефективного вибору слід покластися на інтуїцію, а не довго мізкувати.
Обсяг свідомої частини розуму досить обмежений і втримує мало інформації. Зате несвідома — неозора. Тому зрозуміло, що рішення з двома-трьома змінними (наприклад, ціна, якість і розмір продукту) краще спочатку обдумати, а тоді приймати. Коли ми можемо подумки одночасно оцінити всі елементи, раціональний вибір ефективніший, а отже, кращий. І навпаки, коли змінних стільки, що свідомий розум не може жонглювати ними одночасно, наші блискавичні несвідомі рішення працюють ліпше, навіть якщо покладаються на приблизні обчислення.
Мабуть, найважливіші й найскладніші рішення ми приймаємо в соціальній та емоційній сферах. Було б дивно й навіть абсурдно свідомо вирішувати, у кого закохатися, раціонально підраховуючи аргументи за й проти людини, до якої нас так тягне. Це працює по-іншому. Ми закохуємося з таємничих причин, які стають явними тільки через деякий час, і то не завжди.
На
▶ Швейцарський біолог Клаус Ведекінд перетворив цю забаву на феноменальний експеримент. Чоловіки кілька днів, не користуючись дезодорантами чи парфумами, ходили в тій самій футболці. Після цього група жінок нюхала одяг і оцінювала привабливість кожного запаху. І навпаки, чоловіки нюхали ношені футболки жінок. Ведекінд не просто хотів побачити, що вийде, а поставив за мету перевірити гіпотезу, висунуту на підставі спостережень за поведінкою гризунів та інших тварин. Він досліджував припущення, що, коли йдеться про нюх, смак і несвідомі вподобання, ми дуже схожі на своїх внутрішніх «звірів».
У кожного індивіда є особливий імунний репертуар, наявність якого пояснює, чому під впливом того самого вірусу одні люди захворюють, а інші — ні. Імунну систему можна уявити як щит. Поклавши один на одного два однакові щити, отримаємо непотрібний надлишок. Однак якщо щити закривають суміжні місця, захищена площа збільшиться. Те саме стається з імунним репертуаром (звісно, з певними нюансами, у які не будемо заглиблюватися): потомство двох людей із дуже різними імунними репертуарами матиме ефективнішу імунну систему.
ebooksa