Гризуни використовують нюх під час вибору партнера активніше, ніж люди, і їхні симпатії здебільшого підпадають під просту закономірність: у партнера має бути інший імунний репертуар. Це лягло в основу експерименту Ведекінда. Він виміряв головний комплекс гістосумісності кожного учасника — родину генів, у якій проявляються відмінності між імунними системами різних людей. І результати були неймовірні: коли ми покладаємося у виборі на нюх, то робимо це з тієї ж причини, що й гризуни. У середньому жінок сильніше приваблює запах чоловіків з іншим головним комплексом гістосумісності. А феромонні вечірки[30] сприяють різноманіттю. Принаймні коли йдеться про імунний репертуар.
Утім, у цієї закономірності є суттєвий виняток. Нюхові вподобання миші кардинально змінюються, коли вона вагітна. Тоді її приваблюють запахи особин із подібними головними комплексами гістосумісності. Спрощене пояснення звучить так: під час парування доцільніше прагнути комплементарності, а з потомством у череві — триматися неподалік від знайомого гнізда, серед родичів і подібних до себе особин.
Чи відбувається такий нюховий зсув у жінок? Цілком можливо, оскільки зміна сприйняття запахів і смаків жінки — один із найбільш помітних проявів гормональної революції під час вагітності. Ведекінд дослідив зміну нюхових уподобань у жінок, які вживали оральні контрацептиви, оскільки в них містяться стероїди, що симулюють гормональний стан, схожий на вагітність. І виявилося, що результати перевернулися з ніг на голову, як і в гризунів: ці жінки вважали приємнішим запах чоловіків зі схожим головним комплексом гістосумісності.
Цей експеримент підводить нас до загального принципу. Значна частина емоційних і соціальних рішень більш стереотипна, ніж нам здається.
Часто цей механізм прихований за завісою несвідомого, тому процес вибору перебуває поза межами нашого сприйняття. Але він існує в глибинах мозку і, коли ми ще навіть не замислилися про проблему, уже давно над нею працює.
Якщо підсумувати, то ми вважаємо прийняті несвідомо, інтуїтивні рішення містичними, природними й хаотичними, але насправді вони чітко регульовані й досить стереотипні. З огляду на технічні характеристики й обмежені потужності людської свідомості доцільно делегувати «прості» рішення раціональному мисленню й залишити складні на розсуд нюху, поту й серця.
Приймаючи рішення, мозок не тільки запускає процес реалізації обраного варіанта, а й здійснює його раціоналізацію. Ми відчуваємо її як віру або переконаність у своїх діях. Іноді, купуючи в кіоску шоколадний батончик, ми вважаємо, що просто хочемо солодощів. А часом несемо ласощі додому, щоб підсолодити ними розчарування після якоїсь помилки. Шоколадка та сама, але гірке усвідомлення неправильного рішення кардинально змінює ситуацію.
Кожен із нас колись сліпо вірив у рішення, яке потім виявилося помилковим. І навпаки, маючи достатні підстави для абсолютної впевненості, вагався. На чому базується ця віра у власні рішення? Чому одні люди випромінюють надмірну впевненість, чим би не займалися, а інші весь час охоплені сумнівами?
Наукове вивчення впевненості (або сумніву) найбільше приваблює можливістю зазирнути у світ суб’єктивності. Його сутність становлять не об’єктивні спостережувані дії, а наші особисті переконання. Окрім того, ця проблема важлива й із суто практичних міркувань, бо впевненість у собі й власних діях (чи її брак) визначає спосіб нашого життя.
▶ Найпростіший прийом для дослідження впевненості — попросити людину поставити точку на лінії, один кінець якої означає абсолютну впевненість, а другий — сумніви в прийнятому рішенні. Складніший — запропонувати їй два варіанти: отримати фіксовану суму незалежно від рішення чи закластися на нього й виграти більше. Якщо людина дуже впевнена в зробленому виборі, то поб’ється об заклад (
Паралель між упевненістю й парі залишається актуальною для щоденного життя. Схильність людини битися об заклад чи рідко заглиблюватися у фінансові, професійні, політичні й сімейні питання може їй багато коштувати. Але для науки виявлена паралель не менш важлива. Подібні експерименти дозволяють дослідити людську суб’єктивність у раніше недоступних сферах. Визначаючи схильність людини битися об заклад, ми дізнаємося про впевненість особи, навіть якщо вона не висловлює своїх переконань.
Спосіб конструювання впевненості в кожної людини нагадує цифровий слід. Хтось демонструє весь спектр відтінків переконаності, а дехто вдається до крайнощів: безапеляційних тверджень чи сумнівів. Також існують культурні відмінності: способи виявляти впевненість у деяких регіонах Азії відрізняються від прийнятих на Заході.
Кожен напевне може згадати випадок, коли певність йому зраджувала. Наприклад, ви думали, що впоралися з іспитом, а виявилося — провалили його. Проте бувають люди, які досить точно оцінюють свої знання, а тому володіють точним і регульованим апаратом упевненості й розуміють, коли варто закладатися, а коли ні. У такому разі певність стає вікном до світу наших знань.
Безпомилкове відчуття впевненості — це така ж індивідуальна особливість, як зріст чи колір очей. Але, на відміну від фізичних параметрів, цей відбиток мислення можна змінювати й налаштовувати в певних межах. Оскільки йдеться про індивідуальну особливість, вона проявляється в анатомічній структурі мозку. У тих, хто може похизуватися точнішою впевненістю, виявлено більшу кількість зв’язків, тобто щільність аксонів у бічній частині префронтальної кори, яка називається полем Бродмана 10 (BA10). Окрім цього, поле Бродмана 10 у них ефективніше пов’язане з іншими структурами кори головного мозку на зразок кутової звивини тім’яної частки й префронтальної кори.
Різниця в щільності нейронних зв’язків у людей із безпомилковим відчуттям упевненості та всіх інших проявляється, тільки коли вони спрямовують свою увагу на внутрішній, а не зовнішній світ, наприклад зосереджуються на диханні. Отже, існує досить несподіваний зв’язок між відчуттям упевненості й розумінням людиною свого тіла. Обидва феномени спрямовують наші думки всередину. Тому можна припустити, що точність упевненості в системі приймання рішень можна природно натренувати, розвиваючи вміння зосереджуватися на стані тіла й спостерігати за ним.
Щоб відчути, довіряємо ми собі чи ні, мозок використовує тілесні показники. Наприклад, він зчитує непевність, якщо людина пітніє, затинається, дивиться в підлогу чи ще якось виказує сумніви мовою тіла. А відтворення жестів, за якими визначаємо впевненість інших, дозволяє нам самим відчути її в собі.
Коли на шальках терезів опиняються певність і сумнів у невідомому майбутньому, люди поділяються на оптимістів і песимістів. Оптимісти переконані, що зірвуть кожен великий куш, отримають усе бажане, нізащо не втратять роботу й мають імунітет до будь-яких ризиків, навіть до незахищеного сексу чи надшвидкого водіння. Дивно, що оптимізм досі існує, адже світ не втомлюється опускати нас на землю й щодня доводити протилежне. Розгадка парадоксу — вибіркове забування. Для оптиміста кожен понеділок, як перше січня, сповнений циклічних обіцянок: цього разу це точно кохання всього життя, цього року ми таки ви´граємо чемпіонат. Наче й не лишилося позаду сотень понеділків і розчарувань. Невже ми дійсно такі сліпі? Які механізми мозку відповідають за фанатичний оптимізм? І що з ним робити, зважаючи на те, що його підґрунтя ілюзорне?
Одна з найпоширеніших моделей навчання людини, яку зараз широко впроваджують у робототехніці й розробках штучного інтелекту, — похибка прогнозу. Простий і зрозумілий метод виходить із положення, що кожну свою дію — від найпростішої до найскладнішої — людина виконує, керуючись внутрішньою моделлю, уявною репетицією майбутніх подій. Наприклад, вітаючись із кимось у ліфті, ми припускаємо, що до нас привітаються у відповідь. І, якщо реакція не співпадає з очкуваннями — надміру тепла або холодна й вимушена, — дивуємося.
Похибка прогнозу виражає різницю між очікуваннями й реальністю, за яку відповідає нейронний ланцюг у базальних ядрах, що генерують дофамін. Дофамін — це нейромедіатор, одна з функцій якого — потрапляти в різні структури мозку й повідомляти про несподіванку. Дофаміновий сигнал вказує на дисонанс між передбаченням і реальною ситуацією й стимулює навчання, оскільки під його дією нейронні ланцюги стають пластичними й легко змінюються. Зазвичай без впливу дофаміну нейронні ланцюги жорсткі й не дуже піддатливі.
Для циклічного оновлення надій щопонеділка чи щороку потрібно хакнути цю систему навчання. Якщо мозок перестане сигналізувати про дисонанс між реальністю й очікуваннями, ми зможемо постійно вірити в краще. Невже це правда? І якщо так, то як це відбувається? Це суперсила оптимістів?
ebooksa