Існує дві можливі інтерпретації. Перша — шанувальники марихуани менше активують лобову кору, тому що їм, як гросмейстеру, який грає з початківцем, не потрібно стільки зусиль для завдання. Друга — залучення зорової кори дозволяє компенсувати недостатність механізму уваги. Різниця незначна, але актуальна для вивчення. Так ми зможемо відокремити ризики та переваги й зрозуміти, як вони врівноважують одні одних, створюючи стан мозку, що не обов’язково кращий чи гірший за
Аяваска — найвідоміша настоянка в Амазонії. Її готують як чай із суміші чагарника Psychotria viridis і ліани Banisteriopsis caapi. Існує багато рецептів, але всі містять ці дві рослини, які доповнюють одна одну на нейрофармакологічному рівні. Чагарник багатий на диметилтриптанін, відомий як ДМТ. У ліані міститься один із найпоширеніших антидепресантів — інгібітор моноаміноксидази (ІМАО).
Два наркотики, з яких складається аяваска, тісно взаємодіють. ДМТ змінює баланс нейромедіаторів. Зазвичай хімічна поліція мозку — моноаміноксидаза — виправляє це порушення. Але у випадку аяваски ІМАО пригнічує здатність мозку регулювати баланс нейромедіаторів. Психоделічний ефект дози ДМТ в аявасці низький, але комбінація з ліаною його підсилює. Напій кардинально змінює сприйняття й спричиняє значні перетворення в системі задоволення й мотивації. Безперечно, аяваска переінакшує потік, устрій і орієнтири свідомості.
Найбільш незвичайні з усіх змін сприйняття, спричинених аяваскою, — дуже яскраві галюцинації, які португальською називаються
▶ Бразильський фізик Драуліо Араухо, який любить піші походи джунглями й болотами, провів унікальний експеримент, що поєднав давні традиції Амазонії та останні досягнення технічного прогресу. Драуліо привіз шаманів — експертів із використання аяваски — у сучасні стерильні лікарняні палати в Рібейран-Перту, щоб вони випили настоянку, лягли в томограф і дали повну свободу своїм видінням.
У нутрі томографа досвідчені шамани галюцинували, а потім повідомляли про інтенсивність і яскравість своїх видінь. Згодом експеримент повторювали без впливу аяваски, коли робота уяви була набагато млявішою.
Коли ми бачимо зображення, інформація від очей мандрує в таламус, потім — у зорову кору, а тоді — до області створення спогадів і лобової кори. Під впливом аяваски зорову кору живлять не очі, а внутрішній світ. Видіння виникають тому, що інформація рухається навпаки. Ланцюг психоделічних галюцинацій починається в префронтальній корі, підживлюється пам’яттю й рухається в зорову кору. Хімічні трансформації через поки що не досліджені механізми спогадів проектуються на зорову кору, наче щоб відновити сенсорну інформацію, з якої ці згадки створені. Тому, якщо ми уявляємо щось під дією аяваски, зорова кора активується так само інтенсивно, ніби ми це бачимо, а отже, фантазія стає реалістичною. Без наркотику зорова кора сильніше працює, коли людина дивиться на об’єкт, а не уявляє його.
Аяваска також активує поле Бродмана 10, яке пов’язує зовнішній світ (світ сприйняття) із внутрішнім (світом уяви). Це пояснює унікальність впливу цієї речовини. Часто, уживши аяваску, люди відчувають, що їхнє тіло трансформується чи що вони буквально виходять із нього. Межа між зовнішнім і внутрішнім світами стирається й гасне.
У 1956 році директор Національного музею природознавства в Парижі Роже Ейм разом із Робертом Вассоном організував експедицію до мексиканського міста Уаутла-де-Хіменез, щоб ідентифікувати й зібрати гриби, які індіанці-масатеки використовували для лікування й у релігійних ритуалах. Повернувшись до Франції, Ейм зв’язався зі швейцарським хіміком Альбертом Гофманом, щоб той допоміг визначити хімічні властивості сакральних грибів. Це був ідеальний кандидат. За десять років до того Гофман випадково ковтнув у лабораторії 250 мікрограмів щойно синтезованої лізергінової кислоти й пережив перший в історії людства кислотний трип, їдучи додому на велосипеді.
Поки Гофман визначав, що чарівна молекула в грибах — це псилоцибін, Вассон опублікував у журналі «Лайф» статтю «У пошуках магічного гриба», де в художній формі оповів про свої з Еймом мандри мексиканською пустелею. Стаття спричинила неймовірний резонанс, і псилоцибін з об’єкта поклоніння масатеків перетворився на культову речовину західного світу в 1960-х.
Культ ЛСД сильно вплинув на інтелектуалів-бітників: Аллена Ґінзберга, Вільяма Барроуза й Джека Керуака, які започаткували рух, що прагнув радикально змінити деякі аспекти розвитку цивілізації й людської думки. Тімоті Лірі теж доєднався до покоління ЛСД й очолив наукове дослідження трансформативного впливу псилоцибіну, провівши серію експериментів у Гарварді.
Три людини, які стояли біля витоків наукового вивчення псилоцибіну, відіграли важливу роль у науці, економіці, політиці й культурі. Вассон став віце-президентом банківського холдингу «Джей-Пі Морґан». Ейм, окрім інших численних французьких відзнак, здобув орден Почесного легіону. Гофман був одним із керівників найрейтинговішої фармацевтичної компанії «Сандоз» і членом Нобелівського комітету. Проте в певному розумінні, принаймні у вимірі своєї неймовірно амбіційної мети, покоління ЛСД провалилося.
Сплеск ентузіазму, характерний для першого десятиліття досліджень, перетворився на летаргію майже на півстоліття, а псилоцибін практично повністю зник чи як мінімум опинився на маргінесі наукових пошуків. Увесь цей час дива мозку були прийнятними, якщо їх джерелом поставали сни чи індивідуальні особливості, а дослідження різнобарвних станів мозку під впливом фармакологічних речовин зійшли нанівець. Проте зараз ситуація змінюється. Зокрема, цьому сприяють гарячі дебати про наркотики, політику, психіатрію й поступ науки, які останні десять років тривають у Британії.
Усе почалося 2008 року з призначення головою Консультативної ради щодо боротьби з уживанням наркотиків Девіда Натта, професора Бристольського університету, а тепер професора нейропсихофармакології Імперського коледжу Лондона. На поважній і відповідальній посаді Натт розпочав запеклу дискусію з органами влади щодо критеріїв визначення шкідливості наркотиків, які впливають на законодавче регулювання їх уживання й зловживання. Він обстоював думку, що: 1) законодавство щодо наркотиків має базуватися на реальних даних, які визначають шкоду від них; 2) слід уникати безкомпромісного твердження «Наркотики шкідливі!», а наводити більш квантитативні аргументи, які описують ступінь, шкалу й тип впливу. Для цього Натт створив класифікацію за параметрами, які вимірювали наслідки вживання наркотиків: шкоду для організму, залежність, суспільну небезпеку… На підставі цієї класифікації він разом із колегами дійшов висновку, що окремі легальні речовини, наприклад алкоголь і тютюн, набагато небезпечніші, ніж заборонені ЛСД, екстазі чи марихуана. До значної суспільної й політичної конфронтації призвела ситуація з канабісом, коли уряд, проігнорувавши рекомендації ради, перевів його в розряд більш небезпечних наркотиків, які потребують суворішого контролю. Виступаючи в ЗМІ, Натт наполягав, що це винятково політичне рішення, яке не має наукових і раціональних підстав.
У широковідомій і неоднозначній статті Натт порівняв справжню небезпеку вживання наркотиків з іншими сферами життя, у яких ми в пошуках задоволення свідомо погоджуємося на певний ризик. Професор обчислив небезпеку (шкоду для організму, залежність, шанси забути про роботу чи підірвати фінансові опори сім’ї…)
Після запеклих дискусій навколо суперечливого рішення щодо марихуани міністр внутрішніх справ звільнив Натта з посади. Але той продовжив боротися за раціональну дискусію щодо використання й шкідливості наркотиків. Також науковець із подвоєним ентузіазмом повернувся до лабораторії, де через кілька років зустрів мого друга й колегу Робіна Кагарта-Гарріса. Разом вони підхопили естафету, яку облишили Вассон, Ейм і Гофман майже п’ятдесят років тому, і розпочали новий етап повноцінних досліджень організації церебральної активності під час псилоцибінового трипу.
Нині в лабораторії Девіда Натта проводять різноманітні експерименти над діяльністю мозку під дією псилоцибіну. Ритуальні традиції масатеків і племен Амазонії відрізняються рослинами (гриби замість ліан і чагарників), хімічним складом (псилоцибін замість ДМТ та ІМАО), типом психічних трансформацій і реорганізацією мозку після вживання наркотику.
Псилоцибін змінює просторову й часову організацію церебральної активності. Мозок спонтанно утворює низку станів. Під час кожного з них активується конкретна група нейронів. Через певний час вона деактивується й починається наступний стан. Схоже на хмари, які пливуть небом, утворюють якусь фігуру, а тоді розсіюються, щоб потім злитися в нову форму. Якщо поглибити метафору, то кожна фігура з хмар відповідає окремому церебральному стану. Їхня послідовність репрезентує потік свідомості. Під впливом псилоцибіну мозок проживає величезну кількість станів подібно до того, як після подуву вітру хмари змінюються швидше й вигадливіше.
Окрім цього, кількість станів є показником свідомості. У несвідомому стані (у глибокому сні чи під анестезією) мозок скорочує діяльність до базових функцій. Коли свідомість умикається, їх стає більше, а під впливом псилоцибіну — ще більше. Це пояснює те, чому багато людей, вживаючи ЛСД або галюциногенні гриби, відчувають, що їхня свідомість розширюється.
Під дією цих речовин у багатьох людей виникає стан, коли реальність перетворюється на серію статичних зображень, за якими тягнеться
ebooksa