— Не робитиме, он як?! Красненько дякую! Я теж сподіваюсь, що не насмілитесь.
— Ні, мем, слово честі, ні! Ніколи вас більше не цілуватиму, доки самі ви попросите.
— Доки сама попрошу? Ну, що ви на це скажете? Зроду такого ще не чувала! Та щоб ви стільки літ прожили, скільки Мафусаїл, то й тоді б не дочекалися, щоб я всяких там бовдурів просила мене цілувати!
— Чудно, — відказав Том, — це мене дуже дивує. Я не можу нічого збагнути. Мені казали, що вам буде приємно, тож і я думав, що вам буде приємно. Проте... — Він замовк і обвів усіх присутніх поглядом, наче шукав чийогось співчуття, і, зрештою, зупинився на старому та й питає: — А ви хіба не думали, сер, що їй приємно буде, коли я її поцілую?
— Та ні, я... я... ні, я такого не думав.
Тоді Том зупинив на мені свій погляд та й питає:
— Томе, а чи не думав ти, що тітонька Селлі розкриє свої обійми і скаже: «Сіде Сойєре...»
— Господи, Боженьку ти мій! — вигукнула вона, уриваючи Томові мову й кидаючися до нього. — Ах ти ж бешкетнику негідний, і не соромно тобі отако своїй рідній тітці ману пускати... — Й хотіла була пригорнути його, але він ухилився, кажучи:
— Ні, ні, спершу попросіть.
Вона не гаяла часу й відразу ж попросила; пригорнула його й поцілувала, й цілувала його ще і ще, а потім підштовхнула його до старого, і він узяв у свої обійми те, що від Тома залишилося. Потім, як вони трохи перепочили, тітка Селлі сказала:
— Ах, мій же ти голубчику, оце так несподіванка! Адже ж ми зовсім не чекали на тебе, ми чекали тільки на Тома. Сестра, пишучи до мене, й не натякнула, що хтось іще має приїхати.
— Це через те, що ніхто з нас і не мав їхати, окрім Тома, — сказав він, — але я так уже канючив, так канючив, що в останню мить вона й мене відпустила; отож, пливучи річкою, ми з Томом надумалися, що то буде гарна несподіванка, коли він прибуде до вас перший, а я трохи почекаю й з’явлюся до вашої гоподи, удаючи якогось чужинця. Проте це була наша помилка, тітонько Селлі. Чужинців тутечки вітають погано.
— Еге ж, таких як ти, Сіде. За це треба відлупцювати тебе. Зроду ще мені так не дошкуляли, їй-богу! Та про мене, хоч які хочте фортелі викидайте, аби ви були тут. Чи ви бачили, якої ці шибеники утяли, га? Я мало стовпом не стала з дива та обурення, коли ти мене цмокнув.
Обідали ми на тій відкритій галереї, що з’єднувала будинок із кухнею; там уже повен стіл стояв усяких наїдків, що їх вистачило б на цілий десяток родин; всі страви були смачні, гарячі, не те що якесь там тверде м’ясо, яке цілу добу пролежало десь у вогкому льоху, а на ранок тхне мертвечиною і придатне хіба що на поживу якомусь старому людожерові. Дядько Сайлас таки довгенько читав над усіма тими розкошами передобідню молитву, але ж обід і справді був того вартий; до того ж він за час молитви не встиг і прочахнути, як це трапляється часто-густо із іншими обідами, коли за столом надто розпатякуються.
По обіді точилося багато всіляких розмов, і нам із Томом доводилося ввесь час берегтися, та все намарне: за розмовою вони ані словом не прохопилися про втеклого негра, а ми й собі боялися бодай на те натякнути. Однак за вечерею хтось із дітлахів спитав:
— Тату, а можна мені з Томом та Сідом піти на виставу?
— Ні, — відказав старий, — я гадаю, що не буде взагалі ніякої вистави; та коли б і була, ходити вам туди нічого. Цей утеклий негр розповів нам із Бертоном усе чисто про ту ганебну виставу, і Бертон збирався усіх про те попередити; то вже, мабуть, отих дурисвітів виштурхали геть із міста.
Он як! Та я все-таки не винен. Ми з Томом мали спати в одній кімнаті й в одному ліжку; тож, удавши з себе дуже потомлених, ми відразу ж по вечері, побажавши всім на добраніч, подалися нібито спати; а тоді вилізли крізь вікно, спустилися по громовідводові на землю й помчали до міста; я не вірив, щоб хто-небудь попередив короля та герцога; і якщо я не покваплюся і не встигну натякнути їм, що тут готується, то вони, напевно, добре наберуть у халяви.
Дорогою Том розповів мені, чому всі переконані, ніби мене вбито, та що мій татусь знову зник і більше не з’являвся, та ще який зчинився ґвалт, коли Джім утік; а я розповів Томові про наших дурисвітів та про «Королівське Неабищо», та ще, скільки вистачило часу, про нашу мандрівку плотом; коли ж ми дісталися до міста й дійшли до середини — а було вже тоді близько пів на дев’яту, — дивимося, аж суне нам назустріч розлючена юрба зі смолоскипами, всі галасують, репетують, калатають у сковорідки і дудять у ріжки; ми відскочили набік, щоб пропустити їх; а коли вони нас минали, я побачив, що вони тягнуть короля із герцогом верхи на жердині, — власне, не побачив, а знав, що то король і герцог, бо ж годі було їх упізнати: вишмарувані дьогтем і обсипані пір’ям, вони втратили всяку людську подобу й скидалися більш за все на два величезні лантухи. Мені неприємно було на це дивитися і навіть стало шкода тих жалюгід- них халамидників; я відчув, що в мене проти них ніколи на серці зла не буде. Та й справді то було жахливе видовище. І як ото люди можуть бути одне до одного такі жорстокі?
Ми побачили, що запізнилися, — нічим уже не зможемо їм допомогти. Тоді почали розпитуватися в декого з тих, що відстали, й вони розповіли нам, що всі подалися на виставу, немов сном і духом нічогісінько не знають, і сиділи собі спокійненько та мовчали, поки бідолашний старий король розійшовся і почав стрибати; тут хтось подав знак, усі глядачі скочили з місць, кинулись на сцену й схопили їх.
ebooksa