— О-о, це вже дуже схоже на тебе, Геку Фінне! Ти ніяк не можеш відстати від дитячих способів братися до справи. Ти що, ніяких книжок не читав? Ні про барона Тренка, ні про Казанову, ні про Бенвенуто Челліні, ні про Генріха Наваррського — таж їх усіх і не перелічити! Де ж то видано, де чувано, щоб в’язнів звільняли у такий бабський спосіб? Ні, найкращі авторитети радять у таких випадках перепиляти ніжку і тільки тоді здіймати ланцюга, а тирсу проковтнути, щоб ніхто не помітив, а ніжку, там де розпиляно, замастити брудом та салом, щоб найкмітливіший тюремник не запідозрив, що тут щось пиляли, — хай думає, що ніжка ціла-цілісінька. А тієї ночі, коли ти налагодишся тікати, копнеш її ногою — вона й відпаде; тоді знімеш із неї ланцюга — і хода. Більше вже й робити нічого, хіба що закріпити мотузяну драбину на зубчастому мурі, спуститися тією драбиною вниз, упасти в рів і зламати собі ногу — мотузяна драбина на дев’ятнадцять футів коротша, ніж слід; а там унизу вже чекають на тебе баскі коні та вірні васали, вони підхоплюють тебе, й кладуть упоперек сідла, і мчать до твого рідного Лангедоку, чи то Наварри, чи ще там кудись. Оце по-моєму, Геку! Ех, шкода, що під Джімовою халупою немає рову. Ну, та коли стане часу, ми обов’язково викопаємо й глибокий рів.
А я й кажу:
— На якого біса нам той рів здався, коли ми підземний хід улаштовуємо, щоб вивести ним Джіма?
Але Том мене й не слухав. Він забув і про мене, й про все на світі. Спершись підборіддям на руку, він думав. Незабаром зітхнув та похитав головою, тоді знову зітхнув і сказав:
— Ні, все одно з того не буде пуття... Та й немає в тому жодної потреби.
— В чому саме? — запитав я.
— Та в тому, щоб відпиляти Джімові ногу, — відказав Том.
— Хай бог милує! — скрикнув я. — Звісно, що в цьому жодної потреби немає. Та й чого ото замандюрилося тобі раптом відпилювати йому ногу?
— Ну, так робили найвизначніші авторитети. Якщо вони не могли скинути з себе ланцюга, то відтинали собі руку й тікали з в’язниці. Відтяти ногу було б, звісно, ще краще. Але, на жаль, доведеться від цього відмовитись. Крайньої потреби в нас немає, а крім того, Джім — негр і не втямить, навіщо те потрібно й чому в Європі є такий звичай; тож покиньмо про те й думати! Але одну річ можемо застосувати, — я маю на оці мотузяну драбину. Ми подеремо свої простирадла й зсукаємо Джімові мотузяну драбину. А передамо йому ту драбину в пирозі — це найпоширеніший спосіб. Бувають пироги й з гіршою начинкою.
— Стривай, Томе Сойєре, для чого ти оце мелеш? — кажу я. — Не треба Джімові ніякої мотузяної драбини.
— Як то не треба? І це ти мені кажеш? Та ти ж у цьому ні бе ні ме не тямиш! Джім мусить мати при собі мотузяну драбину — така вже заведенція.
— А що він із нею робитиме?
— Що робитиме? Він може сховати її у себе в ліжку, правда ж? Адже ж так усі роблять, то й він мусить тягтися за ними. Геку, ти, здається, нічого не хочеш робити так, як здавна заведено, тобі все кортить щось новеньке та свіженьке встругнути. Хай Джімові й справді мотузяна драбина не знадобиться, — ну то й що? Але ж вона залишиться в його ліжку після втечі. Адже ж це речовий доказ. Чи ти, може, гадаєш, що їм докази не потрібні? Ще й як потрібні! А ти хочеш, щоб ніяких речових доказів не залишилося? Теж мені втеча! Такого ніколи не бувало, щоб не залишалося речових доказів.
— Ну, — кажу я, — якщо того вимагають приписи, хай буде в Джіма драбина. Хіба ж я проти приписів? Але є одна притичина, Томе Сойєре: якщо ми надумаємося подерти наші простирадла на мотузяну драбину, то тітка Селлі такої нам заспіває, що тільки тримайся. А я думаю, Томе, можна було б змайструвати чудову драбину з горіхової кори, на неї не треба простирадла переводити, її можна і в пирозі запекти, і в солом’янику сховати, як і драбину з ганчір’я. А щодо Джіма, то він на таких справах зовсім не розуміється, — йому байдуже, з чого ми зробимо ту...
— Ну й бевкнув ти, Геку Фінне! Був би я такий невіглас, то вже б мовчав. Де ж то чувано, щоб державний злочинець втікав із в’язниці по драбині з горіхової кори? Треба ж таке вигадати!
— Гаразд, Томе, роби як знаєш! А як на твою думку, може б, той... може, позичити простирадло з тих, що їх у дворі на мотузці порозвішувано, га?
Він погодився, що це було б непогано. Це наштовхнуло його ще на одну думку, й він сказав:
— Поцуп заразом і сорочку.
— А нащо нам сорочка, Томе?
— Джімові — щоденника писати.
ebooksa