— Заб’є, як поцілить у серце або в голову, а як у руку чи в ногу, то й знаку не буде. Не та війна, що давніше бувало… Приходимо ми раз до італійського села, Верета називалося. Тихо, спокійно, ніби ніякої війни нема. Наш капітан, німець, лютер був, а гострий як бритва. Бувало, за що-небудь, то хлопців на дерева підтягав. Але раз то таки мало сам зі світу через те не пішов. Вкрав був котрийсь гуску…
— Чекайте, пане Федорій, — перервав йому хтось делікатно, — а як генерали на войні: гинуть так, як і прості вояки?
— Не так, бо їх менше. Але буває часом. Вони на конях, то їх здалека видно. А як ворог підступить і зможе засягнути, то найбільше на них б’є. Та вже кому як кому, а музиці найгірше. Ти бодай маєш кріс, стиснешся плече о плече з другими і йдеш хоч би чортові в зуби. А вони тільки труби мають. Кулі свищуть, гармати огнем ригають, а ти, музико, грай! Багато з них паде — найгірша служба.
— А той, що прапор несе?
— Той найхутше гине, бо на нього всі мають око. Але бодай є за що гинути, сказано: прапор несе!
Коло діда Федорія робилося щораз то більше глітно. Як давніше ніхто вже й слухати не хотів дідових воєнних історій, так тепер кожне його слово було важне і цікаве. Війна перестала бути чимсь далеким, за горами літ захованим, а станула перед селом і зазирала в кожну хату….
— Діду, скажіть, а як можуть так генерали знати, хто куди що? Таж то можна за хатою притаїтися, за копицею сховатися, за корчем засісти. Відки вони довідаються?! — спитав знову якийсь молодик.
Дід Федорій зморщив брови.
— Йди, дурний. Все то на папері. Такі мапи мають, що й наше село, і твоя хата геть усе є на них. Подивиться і вже знає.
Ті з господарів, що в війську служили і хоч не на війні, то на маневрах були, притакували за дідом.
— Правду кажуть Федорій.
Тільки щодо війни, котра з них страшніша — теперішня чи колишня, не могли з дідом погодитися.
— Вже що не говоріть, — каже один з них, — але тепер війна страшніша. Перше, заки набив кріс, заки стрілив… А тепер п’ять разів стріляє і зараз знову наладує.
— А гармати?! — додає другий. — Та то йде громом. А скоростріли?! Знаєте, що то є? За п’ять мінут куреня нема!
— Говоріть ви своє! — не піддається дід Федорій. Але думає: хто його знає… Не бачив він тих гармат, ні тих скорострілів. Що то люди не потрафлять видумати?! Адже колись, за його часів, волами до Львова їздили, а нині все залізниця. Так і з тамтим. Хто може знати, що за машини тепер на світі…
Крізь товпу протискається Василя Татаринового жінка, що то її Мариночкою кликали. Висока, смаглява, старша вже, хоч ще сивого волоса в неї не знайдеш. Завсіди весела і говірка — нині якась мов не своя. Тільки що відважніша від других жінок, тому й зважується між мужчин улізти.
Станула біля діда Федорія і помалу, непевним голосом запитала:
— Діду, а то всі хлопці на ту війну підуть?!
Дід Федорій глянув на неї спідлоба і якось неохоче відповів:
— Всі не всі. А ті, що мають піти.
ebooksa