Ще змалку відумерли його батьки, спершу мати, а за нею і батько — священик, і Петро остав круглим сиротою. В гімназії давав собі раду сам, а на вакації приїздив до дядька Городюка, що мав рідну сестру його матери. Бездітні Городюки прийняли його за рідного сина, а він теж приліг серцем до тих щирих людей, як до своїх найближчих. Весь час гімназійних студій удержувався з лекцій, а в вищих класах заробляв навіть стільки, що міг і вбратися старанно, і видати зайвий гріш на люксус: совганку і танці.
Веселої, безжурної вдачі, ніколи не зражувався хвилевими невдачами. Не повелося раз — пробував удруге, а не пішло і за другим разом — брався втрете за діло з таким запалом, якби це було за першим разом.
Товариші зі школи любили його і за веселу вдачу, і за його добре серце. Ніколи не відтягався від підповідання і не жалував давати до відписування задачі. Змалечку дуже слабосилий, під впливом спортів розрісся, покріпшав. Це запевнювало йому визначний голос у своїм класі, пошану в нижчих, а «запанбратство» в вищих. Фізична сила зродила в нього певність себе, може, трохи й завелику, а, получена з уродженою задиркуватістю, приводила не раз до прикрих інцидентів, над якими Петро завсіди щиро потім жалів.
Скінчивши гімназію, записався на права і отеє вже рік сидить у своїх дядьків на селі. Ні слухати не хотіли, щоб він ішов куди-небудь на лекцію.
— Хіба ж не маєш що в нас їсти! — говорив старий Городюк.
— Все ж таки прикро сидіти вам на карку.
— Не будь смішний. Дітей у нас нема, стає на нас двоє — стане і на тебе.
А стара Городюкова додавала:
— Яка ж твоя наука буде, коли лекція тобі півдня забере?! Сиди в нас, учися. І тобі ліпше, і нам приємніше.
Петро остався і відразу взявся до книжки, щоб не заслужити собі назви залізного правника, яких тільки було в околиці.
Помужнів багато за цей рік. Здорове повітря Бужан розвинуло груди, сонце осмалило лице, а вітер засіяв легенький вусик під носом.
Гарний з. нього був хлопець. Високий на ріст, тонкий у поясі і широкий у раменах. Тонке чорне волосся кучерявилось на висках і над чолом, брови сходилися майже над рівним носом, тільки розділяла їх пруга, що йшла поперек через чоло. Це знак від кінського копита і пам’ятка від сивого коня, що ще в батька ходив у візку. Ця пруга не шпетила його, навпаки — додавала молодому обличчю мужеськости і краси. Під бровами сиділи невеликі, але цікаві сірі очі, що раз запалювались огнем, як два вуглики, то заходили мрійливим серпанком задуми. Уста тонкі, затиснені, разом з розвиненою добре бородою вказували на рішучість і сильну волю.
Весь рік свого побуту в дядьків Петро мало куди їздив. Але останній місяць, повний великих світових подій, не давав йому спокійно всидіти на селі. Мало не щодня їздив ровером у Золочів, щоб довідатись про новини і розказати їх дома.
І нині вертав він з новиною. З новиною, яка то морозила, то розпалювала, то страхала, то радувала молоде серце. Війна! Щось нового, щось нечуваного, щось великого!
По дорозі спинили його під громадським домом.
— Що ж там, паничу? — питали з усіх сторін. — Війна?!
— Війна! — потвердив Зварич. — В Золочеві вже гуде, як в улию.
— А військо вже вийшло?!
— Курінь вісімдесятого полку вже поїхав на Сербію.
— О! Дадуть же вони їм. Я сам служив при вісімдесятої — хвалився якийсь господар. — Вісімдесятка — то не жарт!
ebooksa