— А мій Миколка!? — вирвалося з її дрижачих уст. Здавалося, що вона жалує тих слів і рада б їх завернути, та вони вилетіли — і пропало.
Дід кепкуюче посміхнувся:
— Тю на тебе! Таж твій Миколка в війську служить. Як же ж не має йти?!
Мариночка не тратить надії: мовби все залежало від діда Федорія — так його очима просить…
— Може, його не возьмуть… Він же такий делікатний. Де йому ту війну витримати!?..
Дід насупився як сич.
— Диви, яка мудра! То молодого цісаря забити могли оті серби, а твій син не може піти на війну?! Я сам, якби мене тільки взяли ще, то пішов би. Все-таки щось буду робити…
А потім, зітхнувши:
— Але нащо їм такого старого луба! Як я був такий, як твій Миколка, то співав, як ішов на війну.
І на знак, що авдієнція скінчена, дід Федорій відвернувся від Мариночки і тихою ходою поправцював через майдан. Тільки що не йшов він, як перше, згорблений, а випростався, скільки змоги, і капелюх якось бадьоріше посадив на голові. Почув старий вояка запах гарматного диму, пригадав собі жорстоку велич бою, і кров живіше заграла в старому тілі. Війна — це щось такого, що хто перебув її, рідко без гордости згадує про неї. Завелика небезпека смерти, щоби, оминувши її, не чути розкоші на згадку про це. З відходом діда Федорія не було вже між зібраними особи, що притягала б увагу всіх.
Потворилися малі гурти, і то дивна річ на селі: не гурти родин чи рівних маєтків, а гурти рівних літ. Інстинкт наказував сходитися тим, які належали до одного річника, разом ставали до бранки і разом служили при війську.
На тому місці, де перед хвилею викладав свої погляди дід Федорій, опустіло.
Тільки Мариночка стояла як заворожена, а зір її летів кудись понад хати, понад поля, далеко-далеко, де в великому місті Відні син Миколка служив при уланах. Летіло за зором і материне серце та раненою голубкою припадало до кованих воріт столичної казарми…
Довкола Мариночки шуміли розмови, як вода в річці, то тут то там виплигували понад товпу вигуки, мов пструги з бистрої хвилі, а Мариночка стояла непорушно, як самітна береза над водою, і тільки думки летіли в далечінь, і тільки уста нечутно ворушились. Молитва до Бога чи лист до сина…
Нараз усі розмови стихли, мовби ножем перетяв.
Дорогою, що спускалася вниз біля громадського дому, їхав хтось на ровері. Мурований шлях стелився скатертю під колеса ровера, але зараз за ним піднімався і котив куряву навздогін.
— Либонь, з Золочева! — кинув хтось між товпу здогад, і голови повернулись у сторону куряви.
Вона швидко зближалась, і бистріші очі вже розпізнавали убрання на приїжджім. Біла сорочка з виложеним ковніром, попеляті штанці до колін, а на голові сивий спортовий кашкет.
— Панич від нашого директора! — сказав хтось голосно і побіг на дорогу. За ним подався й собі хто цікавіший.
Ровер, з’їхавши з горба, в повнім бігу зближався швидко до гурту. Бистрі очі добре розпізнали: на ровері їхав «панич від директора» — Петро Зварич, молоденький студент прав, що завжди перебував у свого дядька, учителя в Бужанах, на вакаціях.
ebooksa