— Не недавно що, діду, а вже далі п’ятдесят літ буде. З того часу багато змінилося.
А щоби не задалеко заганятися, Зварич трохи спустив:
— Щодо Франції, то ще не знати, як воно буде, але Росія вже стягає військо на границю. В Золочеві кажуть, що за день-два вже війна вибухне.
— То десь і другу, і третю резерву покличуть?! — почулися тривожні голоси.
— Бачите, того не знаю, але певно, що будуть кликати.
Довкола Зварича стихло, хоч мак сій. Недобрі вісті привіз він їм з міста. Не сподівалися навіть, що за цими вістями надтягатимуть щораз то нові, а одні гірші від других. Далі за вістями прийдуть події, що, мов борвій, пронесуться над їхнім тихим селом і зметуть не тільки не одного чоловіка, але й не одну хату, не одну загороду. Що, опріч ворога зі сходу, прийде ще ворог свій, може, страшніший від тамтого, і що перший не заб’є кулею, другий буде вішати, і що один не вкраде, другий заграбить. Ні в гадці собі не мали бужанці, що їх село тут, як і другі, лежить у вічнім стовковищі народів — у Галичині, що місця в ньому не буде, не скропленого кров’ю і не зритого кулями.
Вістям Зварича вірили і не вірили. Де ж таки, щоб цілий світ на себе ставав?!.. Але, видно, таки щось у тім є, коли Золочів про те балакає.
Поникли голови в долину, поорані лиця ще більше морщились, а очі мимохіть зверталися в сторону сходу, в сторону Росії.
— Ну, бувайте здорові, я вже мушу їхати додому, — поквапився Зварич. — Там також на мене чекають.
— Нема, паничу, нікого в школі.
— А де ж?
— Я видів, що пан директор з панею пішли на приходство.
— Коли?
— А от недавно. Може, півгодини буде.
Зваричеві не була прикрою ця вістка. Поїде просто на приходство і там усім разом перекаже все, що чув у місті. Величина тих страшних новин давала йому насолоду. Уявляв собі, як ці вістки приймуть там — на приходстві.
Отець Керницький пополотніє зразу. А може, й ні? Хоч який він тихий та Богу духа винен, все ж таки москвофіл і хто зна, чи не радітиме в дусі, що побачить, може, оцю вимріяну тверду Русь, до якої стільки разів зітхав і за яку стільки наперечився з Городюком.
Пані Керницька тільки руками сплесне. Вона завзята австріячка, щира українка по батькові і «Діло» на своє ім’я передплачує. Раділа, що серби дістануть заплату, хоч, як казав її чоловік: «Все-таки то якісь слав’яни». Але нехай би сиділи і не рипалися…
А Наталка?!..
На згадку про неї Зварич усміхається. Які-то в неї будуть переполохані оті сині волошки під чорними віями. Як дрижать оті рожані пелюстки, що так часто розхиляються в усміху. Вона так дивно-дивно подивиться на нього і скаже, певно, як не раз: «Пане Зварич! Не страште нас!»
Приємно везти страшні новини, коли півсвідома надія шепче тобі до уха, що вони не такі-то вже страшні. Адже ні мови нема про те, щоби москалі ввійшли в границі Австрії. Золочів який малий, а кишить від війська. Австрія, Німеччина — дві потуги, два великі військові обози, дві непобідимі армії. Техніка, виряд, вишколення!.. Ні! Нема страху. Можна страшити.
ebooksa