Двері в день. Міс Адрієна

Робітникам Дніпрельстану потрібна хороша преса, їм потрібна книжка її культурна розвага.

Тоді може й специ довідаються, що українців не привезли з Галичини, а мавпу вигадали не німці.

А селянство й робітництво, що напружено б’ється з природою, що провадить регулярно жорстоку війну з нею, мусить мати культурний відпочинок.

XXV

Екскаватор

Перші дні в Кичкасі проминули для Теодора Гая та Петра Пустовійта як експрес, що вражає своїм блискавичним рухом, мигтінням та гуркотом.

Теодор Гай та Петро Пустовійт деякий час відчували себе героями американського фільму, що в ньому дія відбувається на золотнищах у Каліфорнії за тих часі, коли лише починалася золота пропасниця. І справді, вони бачили, як перед ними зростало нове місто, що одягнене в намети й дерев’яні бараки, але рухливе, бундючне, гомінке.

На шляхах, які курили пилюкою, вже скрізь стояли ще жовті, допіру поставлені стовпи, що мали бриніти від туго натягнутих дротів. У сірому поросі, м’якому, як пух, в деяких місцях уже гадюками звивався дріт. Але все це були лише допоміжні засоби в добуванні головної електричної енергії.

Скрізь, де що не робилось, все нагадувало про основну мету роботи цього ділового руху, що збудив заснулі степи й сіре каміння, вилизане водою Дніпра. У всьому почувалась електрична пропасниця. Вона була в руках і ході людей, у їзді вантажних автомобілів, у криках паровозів і гудінні пароплавів і, нарешті, в глушних вибухах, коли, шукаючи електрики, зривали скелі.

Приголомшені рухом і розмірами робіт Гай та Пустовійт кілька днів безпорадно крутилися в цьому вирові праці, не знаходячи для себе місця. Вони ночували під небом разом з валками робітників, що сунули з усіх кінців України. Численна кількість робітників братерських народностей – росіян, білорусів – перемішалася з нашими українськими селянами, що поприїздили з своїми кіньми й возами. Українські селяни, маючи коні й вози, а також кваліфіковані робітники одержували роботу в першу чергу. Гай та Пустовійт, як кваліфіковані робітники, мало турбувалися своєю долею. Вони були переконані, що робота для них знайдеться і до того ж цікава, яка дасть і заробіток і певне задоволення. Вони не хапалися й не поспішали стати на роботу. Вони хотіли спочатку трошки звикнути до цього руху, увійти в цю бурхливу ритміку праці, заразитися нею. Деякі кошти, що були в Пустовійта й Гая, дозволяли їм цю розкіш. Величезний приплив робітників збільшив ціни на харчі, і рано чи пізно, але Гай та Пустовійт мусіли б залишити своє становище туристів. Вони зареєструвалися в конторі Дніпрельстану і незабаром одержали роботу на новому екскаваторі, що працював на виїмках каміння.

Вийшло так, що вони вдвох стали працювати на одному екскаваторі: Теодор Гай за машиніста, а Пустовійт за кранового. Робота була нова для них і дивовижна своєю продукційністю та велетенськістю.

Тепер вони вже не ночували під небом, а жили в бараках, як солдати, що воюють машинами землю й небо. У вільні від праці години вони гуляли містечком і знаходили нові, цікаві для себе місця.

Скрізь, куди не посунься, віяло старовиною, легендою про запорожців та казками про Січ. Острів Хортиця, як живий свідок минулого, ще тримав на собі рани від руйнації Січі. Але ці рани були вже дуже непомітні, вони виліковувалися, бо історія повертала своє колесо найрадикальнішим способом, що не тільки виліковував, але й мстився за попередні знущання. Тут було над чим подумати й на що подивитись не тільки Гаєві, але й численним екскурсіям з усіх кінців України.

Пустовійт незабаром знайшов собі в Кичкасі Маргариту, що садила на козацьких землях мудру картопельку, а насправді була красуня німкеня, героїня Фавста. Одразу після роботи Пустовійт десь пропадав, наче на цей час продавав душу чортові лише за солодкі поцілунки прекрасної Маргарити. Гаєві тепер доводилося блукати самому. Він з подвійною охотою блукав серед сірих скель, старанно розглядаючи їх, ніби сподіваючись, що ось-ось він знайде яку-небудь річ, що належала колись самому Вишневецькому. Скільки він не блукав, але нікого й нічого не знаходив. Годі він пригадував професора Яворницького, що був прочитав їм цілу лекцію, і дивувався, як це він міг назбирати стільки старовинних речей.

Відшукувати старовинні речі, це все одно, що відшукувати трюфелі, – лише особливим нюхом, інтуїцією можна догадатися про місце, де лежать скарби. Лише випадковим щасливцям допомагала чарівна папороть, і то лише в казках наших дідів.

Одної з неділь Теодор Гай, щоб краще познайомитися з населенням Кичкасу, вирішив пообідати не в робітничій їдальні, де він обідав щодня, а в ресторані. В ресторані було дорожче, але Гаєві було цікаво придивитися, хто буває там.

Пустовійт, зваблений прекрасною Маргаритою, остаточно зрадив Гая і бачився тепер з ним лише на роботі. Гай сам пішов до ресторану, що був розташований у гарній дерев’яній повітці у садку, оздоблений пальмами та іншими зеленими рослинами, що мали натякати на вищий шик далеких столичних міст.

Гай купив газету і зручно розсівся за далеким столиком, читаючи закордонні інформації та розглядаючи відвідувачів. Нічого особливого він тут не знайшов. У ресторані обідали службовці та інженери з своїми жінками. Було й кілька робітників, які, як і Гай, зайшли сюди лише для того, щоб задовольнити свою цікавість та прагнення до нових місць. Оглянувши відвідувачів, Гай заглибився в газету, чекаючи, поки підійде до нього кельнер, щоб замовити собі їжу.

– Вам що? – несподівано пролунав коло нього напрочуд знайомий жіночий голос.

Гай одірвався від газети і подивився на кельнерку, що підійшла до його столика. Перед ним стояла, як жива, Оксана Совз, якої він уже не бачив кілька років. Од такої несподіванки Гай мовчки дивився на неї, силкуючись щось сказати. Вона ж дивилась кудись убік ресторану, не дивлячись на нього і очевидно чекаючи, щоб він швидше замовив собі обід.