– Оксано! Невже ви не впізнаєте мене? – нарешті промовив Гай, відкладаючи газету.
Вона раптом глянула на нього і в очах їй спалахнув хитрий вогник, якого Гай в неї ще ніколи не спостерігав.
– Я одразу впізнала вас, Теодоре Андрійовичу, – трохи холодно відповіла вона, – але мені було цікаво, чи впізнаєте ви мене!..
– Я вас одразу впізнав теж!.. Але сідайте, Оксано, поговоримо!
– Ні я не можу!.. Незручно!.. Я ж кельнеркою тут… Буде поганий приклад, коли кельнерки почнуть сідати разом з одвідувачами. Я й так зможу поговорити з вами…
– Як ви потрапили так далеко? – запитав Гай. – Це стає навіть цікавим… Шляхи багатьох людей сходяться на Дніпрельстані… Ви знаєте Пустовійта? Він теж тут…
– Ну, про мене говорити не довго!.. Ви ж сами знаєте, скільки лиха тоді наробили поляки. Тоді ж убили їх обох, і вашого батька і Совза. Ви десь зникли… і оце я вас бачу вперше з того часу… Я гадала, що й вас уже ніколи не побачу, коли б не знайомі, що розповіли, як ви живете разом з Марією Терещук…
Гай од неприємного нагадування здвигнув плечима. Оксана, спостерігши це, непомітно усміхнулась.
– А я?.. Зі мною й досі нічого особливого не сталось… Спочатку було жити дуже важко, поки я не віддала дітей Совза його родичам, а потім зажила собі вільним птахом… Ну, кажіть, що вам принести, я ще поговорю з вами.
Гай вибрав обід і вона легко побігла до інших столиків. Гай слідкував за її постаттю, що зникала десь, то знову з’являлася серед відвідувачів, і міркував про те, що Оксана Совз дуже змінилася. Тепер це була жінка дуже самостійна, в якій сполучалось впертість чоловіка і жіночі властивості з усіма своїми окрасами… Іноді треба дуже багато чого, а іноді просто дрібниць, щоб змінити ввесь характер людини. Оксана Совз тепер була так приваблива, що Гай, забувши про газету, ввесь час стежив за Оксаною і нетерпляче чекав, коли вона зникала в кухні.
Її постать, на яку він не звертав жадної уваги, тепер бентежила й турбувала його. Він дивився на Оксану і його починала охоплювати середньовічна романтика. Йому повставали в уяві малюнки з Декамерону, гарячий літній вітер приносив йому якісь дражливі пахощі і він відчував, що починає горіти зсередини. Він дивився на Оксану Совз і вже починав відчувати вибуховий холодок її тіла. Долоні його рук відчували такі торкання, ніби він оце тепер пестить леопардову шкуру. Гай стис руки в кулаки і затримав подих.
Оксана принесла йому тарілку супу і, спершись однією рукою на столик, троху збоку подивилась на нього. Вона вловила в погляді Гая щось таке, що примусило її трошечки почервоніти й сліпучо блиснути очима.
– Нам тут розмовляти, звичайно не дуже зручно… Я ввечері вільна і ми зможемо поговорити. Приходьте годині о сьомій до пристані, ми якось проведемо цей вечір…
І вона, не чекаючи відповіді, відійшла від нього, ніби була переконана, що він не відмовиться й обов’язково прийде. Вона не помилялась.
Гаєві надзвичайно подобалась така самостійність у кожної жінки. Він у цьому бачив підвалини нового суспільства, підвалини нових стосунків між людьми і підвалини майбутнього життя людськости. Хіба не жінка сприяє утворенню нового побуту, нових традицій? Гай був певний того, що коли б жінка була забезпечена працею в такій мірі, як чоловік, не було б проституції, не було б старої сім’ї, не було б тієї гнилизни, що підточує людськість.
Коли б уряд видав декрета, що забороняв би чоловікам обіймати посади з легкою працею, це був би величезний крок уперед. Смішно, коли в їдальнях подають тарілки кремезні чоловіки, яким лише волам хвости крутити; смішно, коли такі ж чоловіки в канцеляріях виконують роботу, що її зробила б не тільки жінка, а й дитина. Є безліч фахів, що личать лише жінкам, а їх загарбали чоловіки, залишивши жінці право на власне тіло. Коли б уряд заборонив чоловікам обіймати такі посади і на цих посадах працювали б жінки, надзвичайно просто й радикально змінився б увесь наш побут.
Увечері Гай з Оксаною гуляли берегом Дніпра. Денна спека потроху пом’якшувалася холодком Дніпра. Було дуже приємно розмовляти тихо і слухати, як рипить під ногами пісок, як плюскає вода, денебудь далеко гуде пароплав або потяг.
Трохи втомлені ходьбою, бо вони зайшли досить далеко, аж до залізничного насипу, Гай з Оксаною присіли на попаленій сонцем траві і дивились на зеленкуватий кичкаський міст, що гарно й сміливо сарною стрибнув з одного берега ріки на другий і так повис у повітрі, витримуючи на собі тягар багатотонних потягів, не спираючись ні на які підпори.
Високі чортополохи оточили Гая й Оксану густою зеленою сіткою і їхні червоні квіти солодко пахли медом. Оксана й Гай розмовляли про різні життєві події, що їм довелося пережити. Їхня розмова щоразу ставала інтимніша.
Гай, розмовляючи з Оксаною, непомітно для неї і для себе, ніжно пестив рукою її коліно, іноді випадково забираючись вище панчохи. Од Оксани пахло якимись солонкуватими пахощами, що змішувались з солодкістю чортополохів і туманили голову Гаєві.
ebooksa