– Який же це страйк без спілки? Хай собі страйкують, а я працювати буду! От що, Франце, ти ж безпартійний, виходь завтра на роботу разом зі мною!
Франц скривився від цієї пропозиції, але в очах його блиснула надія, як вечірнє сонце поблискує в шибках на далеких і високих поверхах.
– Але вони вважатимуть нас за штрейкбрехерів! Спробував дуже кволо він заперечити.
Андріяш Вале спалахнув.
– Хай тільки спробують! Страйк без спілки – з нього нічого не вийде. Не хочу я, щоб мене старого звільняли з роботи. Потім знову біржа, знову ходи, шукай! Ні, завтра ми підемо працювати разом!
І заспокоївшись на цій думці, Андріяш Вале став пестити обличчям голуба, що вже давно сидів у нього на плечі, реагуючи помахами крил на його попереднє: обурення й різкі рухи.
– А як Жакеліна, Франце?
IV
М’який жіночий голос виводив веселої пісеньки, до нього прилучався чоловічий тенорок і хрипко акомпанував патефончик, захлинаючись на тих місцях, де платівка була навіки стерта музичним захопленням.
«Мій любий хлопчику,
Нам весело удвох на Міссісіпі»
У вузькому дворі, що нагадував глибоку кам’яну криницю, поруч стояли мандрівні музиканти. Ще молодий музикант тримав у руках капелюха і дивився вгору, де на залізних сходах з’являлись зацікавлені мешканці робітничого будинку. Серпанковий шарф звисав на шиї гарної співачки, одкривши цілий сніп її золотого волосся. Коло ніг на землі стояв відкритий патефончик і платівка ритмічно кружляла, оповідаючи про веселе життя коханців на Міссісіпі. Круг жебраків стояли зачаровані дітлахи і кощавий кіт радо почував себе в обіймах дівчинки, що правою рукою гладила йому шию.
Індустрія доводила свою перемогу над кустарями шарманки. Техніка панувала, як панує капітал. Останнє досягнення механізованої музики, кричало металевою пелькою про веселе життя.
Як весело цим голодним дітям зростати в умовах неперевершеної европейської культури! Бачите! Вони слухають з цікавістю повчальну географічну історію про двох коханців на Міссісіпі. Яке досягнення! Замордовані роботою й недоїданням робітники й робітниці можуть послухати справжній патефон, що сам забрів до них у подвір’я. Жебракам нічого себе утрудняти й крутити ручку шарманки, патефон самозаводний і самограючий.
А вгорі над вікнами на антеннах з верьовок сушиться випране лахміття. Бліді на обличчі жінки й діти прислухаються до райської музики, що її створили в механічних майстернях запрацьовані руки їхніх чоловіків.
Коло лутки вікна стояла замріяна Жакеліна Лябур. Вона дивилася на подвір’я, і музиканти здавалися їй приземкуватими пігмеями. Мелодію, яка долітала знизу, вона сприймала, як чуже весілля, що викликає лише мрійливе бажання бути щасливим і собі.
Її еластична жіноча постать і гарне обличчя були змарнілі не від фізичної, а від душевної недуги. Поруч у колисці спала її хвора дитина і єдина пляшечка з довгим рецептом на голому дерев’яному столику була як монумент, збудований на честь людського страждання.
Поруч у кімнаті тепер жив Франц Каркаш – приятель її померлого чоловіка Матіяша, якого залило водою, коли вони удвох з Каркашем працювали на будуванні греблі.
Тепер погляд Жакеліни може спинитися лише на портреті дужого молодика, що висить самітньо на стінці, в чорній жалобі. Це її померлий чоловік Матіяш.
У колисці спить хвора дитина, на столі зметена остання кріхітка їжі, на порожній етажерці лежить розкритий порожній гаманець, а на голому столику монумент людського страждання – пляшка з довгим рецептом.
ebooksa