В очах Збишка заблищали сльози й повільно потекли по щоках. Він звернувся до княгині:
—Милостива пані, я так думаю, що вже ніколи не побачу Дануськи.
А княгиня, сама зажурена, відповіла.
— І не дивно було б, якби вмер від жалю. Але господь — милосердний.
Їй захотілось хоч трохи підбадьорити його, і вона додала:
—Якби Юранд, не дай боже, вмер раніше за тебе, то ми з князем стали б опікунами дівчини й одразу б віддали її за тебе.
—Коли там він умре? — відказав Збишко. Раптом в голові його, видно, майнула якась нова
думка, він підвівся, сів на постелі і сказав уже інакшим голосом:
—Милостива пані...
Але його мову перебила Дануська, що вбігла до кімнати і ще від порога крізь плач вигукнула:
—Ти вже знаєш, Збишку? Ой, жаль мені татуся, але жаль і тебе, сердего!
Коли вона підійшла до Збишка, він обійняв її здоровою рукою і сказав:
— Як же мені жити без тебе, дівчино? Не для того я добирався сюди через ліси й ріки, не для того давав обітниці й служив тобі, щоб тебе втратити. Не поможе журба, не поможуть сльози, не поможе й сама смерть, бо коли б навіть могила моя поросла травою, моя душа не забуде тебе і в оселі Ісуса Христа, і в обителі бога отця... І я кажу: зарадити нічим, але зарадити треба, інакше не може бути! У мене страшенно болять кості, то хоч ти вклонися в ноги княгині й попроси, щоб змилувалась над нами.
Почувши це, Дануся хутко підбігла до княгині й, обійнявши її ноги, сховала своє ясне личко в зборках її широкої сукні. Княгиня глянула повними жалю, але й здивованими очима на Збишка.
—Як же я можу над вами змилуватись? — запитала вона.— Коли я не пущу дитини до хворого батька, то й бог на мене розгнівається.
Збишко, що підвівся був на постелі, тепер знову похилився на узголов"я і деякий час не відповідав, йому забило дух. Потім він поволі склав руки на грудях, як для молитви:
—Передихни,— мовила княгиня,— а потім скажеш, у чому річ, а ти, Данусько, пусти мої коліна і встань.
— Коліна пусти, але не вставай і проси разом зі мною,— озвався Збишко.
Потім він заговорив кволим переривчастим голосом:
—Милостива пані... Не хотів. Юранд віддати за мене Дануську в Кракові... не віддасть і тут, але коли б отець Вишонек повінчав мене з Дануською, то нехай би потім і їхала до Спихова, тоді ніяка людська сила її у мене не відібрала б...