Хрестоносці

— Що ж вам заграти? — спитала вона.

Що? —сказала княгиня.— А що ж, як не ту пісню, котру ти співала в Тинці, коли тебе вперше побачив Збишко!

Ого! Пам"ятаю і до смерті не забуду,— сказав Збишко.— Як почую бувало де-небудь цю пісню, то аж сльози з очей покотяться.

—То я заспіваю,— мовила Дануся.

І вона почала бренькати на лютні, потім, як завжди, підвела голівку вгору й заспівала:

Коли б я, як пташка,

Літати уміла,

Я б у Шльонськ до Яська

Зараз полетіла.

Прилетіла б, сіла

У Шльонську на тину

«Привітай же, Яську,

Вбогу сиротину!..»

Але раптом голос її обірвався, губи затремтіли, а з-під сплющених повік на щоки покотилися нестримні сльози. Вона якийсь час намагалась стримати їх, але не змогла й заридала — як тоді, коли останній раз співала Збишкові в краківській в"язниці, гадаючи, що йому на другий день зітнуть голову.

—Данусю! Що з тобою, Данусю? — питав Збишко.

Чого ти плачеш? Яке ж це весілля! — вигукнула княгиня.— Чого?

Не знаю, — ридаючи, відповіла Дануся.— Чогось мені так сумно... так жаль!.. Збишка і вас, пані...

Всі занепокоїлись і почали її втішати, що їде вона ненадовго і що, певне, ще на різдвяні свята приїде з Юрандом до Цеханова. Збишко знов обійняв її, пригорнув до себе й цілував у заплакані очі, проте якась тривога залишилася в серцях у всіх, і в тій тривозі минали нічні години.

Раптом, у дворі так несподівано залунав різкий звук, що всі аж здригнулися. Княгиня схопилася з лави й вигукнула:

— Боже мій! Це колодязні журавлі! Вже напувають коні!