Хрестоносці

Може, ви й слушно кажете,— мовила, трохи подумавши, княгиня, потім додала:

Давно ніхто мені не робив такої втіхи, як оцей достойний абат,— і подарунком, і тим, що розвіяв мій страх перед святинями хрестоносців.

Мудро ви сказали і справедливо,— озвався Мацько з Богданця.—Були в них і під Вільною всілякі реліквії, тим більше, що вони хотіли довести гостям, ніби воюють з поганами. І що ж? Наші побачили, що треба тільки в долоні поплювати та з плеча сокирою рубонути, то й шолом репався й голова репалась. Святі помагають,— гріх було б казати інакше,— але тільки справедливим, котрі йдуть у бій за правду в ім"я господнє. Я собі так думаю, милостива пані, що коли дійде діло до великої війни, то нехай би хрестоносцям помагали геть усі німці, однак ми їх поб"ємо вщент, бо наш народ численніший і господь Ісус дав нам більшу силу в кості. А щодо реліквій, то хіба в нас у Святохресному монастирі нема дерева з животворного хреста?

—Правда, як бог свят,— сказала княгиня.— Але у нас воно в монастирі залишиться, а вони своє, з собою для потреби возять.

—То байдуже! Для сили божої нема відстані.

Чи так же воно? Скажіть, це правда? — спитала княгиня, звертаючись до мудрого Миколая з Длуголясу. Він відповів:

Що це так, кожен епіскоп скаже. До Рима також далеко, проте папа всім світом править, а що ж казати про бога!

Ці слова остаточно заспокоїли княгиню, і вона перевела розмову на Тинець та його пишність. Мазурів дивувала не тільки заможність самого абатства, але й багатство та краса цілого краю, по якому вони зараз їхали. Кругом розсипані були заможні села з густими фруктовими садками, липові гаї, чорногузячі гнізда на липах, а нижче вулики з солом"яними накривками. По обидва боки вздовж шляху тяглися ниви, засіяні всілякими хлібами. Вітер гнав хвилі по зеленому ще колоссі, серед якого густо, мов зірки на небі, яскравіли сині волошки та червоний мак. Далеко за ланами подекуди чорніли бори, подекуди, купаючись у сонячному промінні, веселили око діброви та вільшини, подекуди траплялись луки з буйною травою і зграями кружляючих над мочарами чайок, і знов пагорки, обсаджені хатами, знову лани; очевидно, землю цю залюднював численний і працьовитий народ, що кохався в хліборобстві, і скільки око сягало, край той, здавалось, не тільки плинув молоком і медом, а й був мирним і щасливим.

—Це Казимірове королівське господарство,— мовила княгиня, — жити б тут і не вмирати.

—До такої землі й господь Ісус посміхається,— відказав Миколай з Длуголясу,— і благословення боже спочиває на ній; та як же їй інакшою бути, коли тут, як задзвонять дзвони, то немає такої місцини, до якої б не дійшов відзвук! А то ж.відомо, що нечиста сила того не терпить і мусить втікати аж на угорську границю в глухі бори.

—Отож мені й дивно,— озвалася пані Офка, вдова Кристина з Яжомбкова,— що Вальгер Вдалий, про якого розповідали ченці, може показуватися в Тинці, де дзвони сім раз на день дзвонять.

Це зауваження на хвилину збентежило Миколая, і він, подумавши добре, відповів:

Насамперед, заміри господні незбагненні, а подруге, майте собі на увазі, що він кожного разу дістає окремий дозвіл.

Як би там не було, але я рада, що не ночуємо в монастирі. Я, мабуть, умерла б зо страху, коли б передо мною з"явився той пекельний велетень.

—То ще невідомо, бо, кажуть, що він дуже гарний.

Нехай би був і найкращий, не хотіла б я, щоб мене цілував такий, у якого сіркою з рота тхне.

А звідки ви знаєте, що він одразу захотів би цілувати?

На ці слова княгиня, а за нею пан Миколай та обидва рицарі з Богданця почали сміятись. Дивлячись на інших, сміялася, сама не знаючи чого, й Дануся. А розгнівана Офка з Яжомбкова обернулась до Миколая з Длуголясу й відказала:

—Вже краще він, ніж ви.

—Ой, не викликайте вовка з лісу,—весело відповів мазур,— бо вовкулак часто й по шляху між Краковом і Тинцем вештається, а особливо надвечір. А що, коли він вас почує та й з"явиться перед вами в образі велетня!