Хрестоносці

—Цур йому! — відповіла Офка.

В цю мить. Мацько, що сидів на високому огирі й міг бачити, далі, ніж ті, що сиділи в колясі, натягнув поводи і сказав:

Господи милостивий, а то що?

А що таке?

— Якийсь велетень із-за пагорка перед нами виїжджає.

— От тобі й справдилося слово! — вигукнула княгиня. — Не кажіть казна-чого!

Але Збишко підвівся на стременах і сказав: — Їй богу велетень, не інакше як Вальгер! Почувши це, візничий спинив зо страху коні й, не випускаючи з рук віжок, почав хреститися, бо й він уже побачив з передка на протилежному пагорку велетенвелетенського вершника.

Княгиня підвелася й зараз же сіла. Обличчя її від страху змінилося. Дануся сховала голову в зборках княгининої сукні. Придворні пани, панни й піснярі, що їхали; верхи за колясою, почувши зловісне ім"я, почали скупчуватись круг неї. Чоловіки ще намагалися сміятись, але в очах їх видно було неспокій; панни поблідли, тільки Миколай з Длуголясу, який бував у бувальцях, зберігав на обличчі спокій і, щоб заспокоїти княгиню, сказав:

— Не бійтеся, милостива пані. Адже сонце ще не зайшло, а коли б навіть була ніч, то святий Птоломей дасть раду Вальгерові.

Тимчасом невідомий вершник виїхав на довгастий гребінь пагорка, спинив коня і стояв нерухомо. Його добре було видно в промінні призахідного сонця — і справді постать його, здавалося, перевищувала звичайні людські розміри. Між ним і почтом княгині було не більше, як триста кроків,

Чого він стоїть? — спитав один з піснярів.

Бо й ми стоїмо,— відповів Мацько.

—Придивляється до нас, ніби когось хоче вибрати,— зауважив другий пісняр.— Якби знаття, що то людина, а не нечиста сила, то під"їхав би до нього й лютнею по голові гепнув.

Жінки вже зовсім полякалися й почали голосно молитись. А Збишко, хотівши показати перед княгинею й Данусею свою відвагу, сказав:

—А я й так поїду. Що мені якийсь Вальгер!

Дануся почала крізь плач кричати: «Збишку! Збишку!», але він уже рушив конем і їхав дедалі швидше певний, що коли це навіть справжній Вальгер, він на скрізь прохромить його списом.

А Мацько, що мав бистрі очі, сказав:

—Він здається велетнем через те виїхав на

горку. Якийсь здоровило, але сама звчайна людина, не інакше. Ех, поїду й я, щоб не допустити сутички між ним і Збишком.

Тимчасом Збишко їхав риссю і гадав, чи одразу наставити списа, чи під"їхати й роздивитись зблизька, що воно за людина. Вирішив все-таки спочатку роздивитись і зараз же впевнився, що так буде краще, бо в міру того, як він наближався, незнайомий почав втрачати в його очах свою незвичайність. Був він величезний і сидів на височенному коні, ще вищому, ніж у Збишка, проте людських розмірів не переходив. До того ж, він був беззбройний. На голові у нього була оксамитна шапка в формі дзвона, на плечах білий полотняний плащ від куряви, а з-під нього виднілась зелена одежа. Стоячи на пагорку, він підняв голову й молився. Видно, і спинився для того, щоб докінчити вечірню молитву.