Хрестоносці

Провідник стишив голос і майже пошепки сказав:

—Тоді остерігайтеся вибухнути гнівом, бо над вами сила й насильство.

—Але також і воля божа,— відповів Юранд. Сказавши це, він уважно подивився на провідника

і, спостерігши в його обличчі щось схоже на жалість і співчуття, сказав:

—В твоїх очах, юначе, видно порядність. Чи даси ти мені щиру відповідь на моє запитання?

—Швидше, пане,— відповів провідник.

Чи віддадуть вони, мою дитину в обмін за мене? Хлопчак здивовано звів брови:

То це ваша дитина тут?

Дочка.

Ота панна в вежі над брамою?

—Так. Вони обіцяли відпустити її, коли я сам віддамся їм в руки.

Провідник зробив знак рукою, що нічого не знає, але на обличчі його позначилися неспокій і сумнів. А Юранд спитав ще:

Чи правда, що її стережуть Шомберг і Маркварт?

Цих братів немає в замку. А ви, пане, визвольте її перш, ніж видужає староста Данфельд.

Почувши це, Юранд затремтів, проте вже не мав часу ні про що питати, бо вони підійшли до залу на другому поверсі, де Юранд мав стати перед щитнинським старостою. Відчинивши двері, юнак одійшов назад до сходів.

Рицар із Спихова увійшов і опинився в просторій темній кімнаті, тому що скляні, оправлені в свинець кульки пропускали мало світла, а зимовий день був хмурний. Правда, в другому кінці кімнати в великому каміні горів вогонь, але сирі поліна давали мало полум"я. Аж через деякий час, коли очі Юранда звикли до сутінків, він помітив у глибині кімнати стіл і за ним рицарів, а поза ними цілий гурт оружних зброєносців та кнехтів, поміж якими замковий блазень держав на ланцюгу ручного ведмедя.

Юранд колись бився з Данфельдом, а потім двічі бачив його в ролі посла при дворі мазовецького князя, але з того часу вже минуло кілька років; незважаючи на сутінки, він пізнав його відразу й по повноті, і по обличчю, нарешті, по тому, що той сидів за столом посередині, в кріслі з поручнями, тримаючи на одному з них руку в лубку. Праворуч від нього сидів старий Зігфрід де Леве з Інсборка, непримиренний ворог польського народу взагалі і особливо Юранда з Спихова; ліворуч сиділи молодші брати Готфрід і Ротгер. Данфельд запросив їх навмисне, щоб бачити його тріумф над грізним ворогом, а разом з тим навтішалися плодами зради, яку вони спільно замислили й допомогли доконати. Тепер вони спокійнісінько сиділи, одягнені в темну одежу з м"якого сукна, з легкими мечами при боці — радісні, певні себе, і поглядали на Юранда з тією пихою і незмірною погордою, яку завжди носили в серцях до слабших і переможених.

Довгий час тривало мовчання; хрестоносці хотіли навтішатися виглядом воїна, якого вони досі боялись і який тепер стояв перед ними з опущеною на груди головою, одягнений у покутницький рядняний мішок, з мотузком на шиї, на якому висіли піхви меча.

Вони, видно, хотіли, щоб приниження Юранда бачило якнайбільше людей, тому що крізь бічні двері, які вели до інших кімнат, заходив, хто хотів, і незабаром майже половина залу наповнилась озброєними людьми. Всі вони з незмірною цікавістю споглядали Юранда, голосно розмовляли й робили про нього всілякі зауваження. А він, зваживши це, пройнявся надією і подумав: «Якби Данфельд не хотів додержати обіцянки, то не скликав би стільки свідків».

Тимчасом Данфельд махнув рукою, щоб присутні замовкли, і дав знак одному із зброєносців, який підійшов до Юранда і, схопивши рукою за мотузок, що обвивав шию, підтягнув його на кілька кроків ближче до стола.