Хрестоносці

Через якийсь час провідник додав:

—Наші пани сильні, проте з поляками їм доводиться трудно.

Але він зараз же швидко глянув на рицаря і, щоб упевнитись, що йому нічого не буде за його необачні слова, сказав:

Ви, пане, говорите по-нашому, ви не німець?

Ні, — відповів Юранд, — веди далі.

Хлоп устав і знову пішов поряд з конем. По дорозі він часом діставав з торбини жменю житнього зерна і всипав собі в рот, а коли вгамував перший голод, став розказувати, чому він їсть сире зерно, хоч Юранд, зайнятий власним горем і власними думками, не слухав його.

—Хвалити бога й за це,— говорив хлоп.— Тяжко жити під нашими німецькими панами. Понакладали на мливо такі податки, що бідні люди мусять жувати зерно з половою, як та скотина. А коли знайдуть у якійнебудь хаті жорна, там хлопа скатують, все з обійстя заберуть, навіть жінок і дітей не милують... Не бояться вони ні бога, ні ксьондзів. А вельборського ксьондза, котрий за це їм дорікав, вони посадили на цеп. Ой, тяжко під німцем! Чоловік як розітре пригорщу зерна двома каменями на борошно, то ховає його на святу неділю, а в п"ятницю мусить клювати зерно, як птах. Але хвалити бога й за це, бо як настане переднівок, то й цього не буде... Рибу ловити заборонено... звіра бити теж... Не так, як у Мазовії.

Так скаржився орденський хлоп, говорячи чи то сам до себе, чи до Юранда. Тимчасом вони поминули голе поле, всіяне вкритими снігом вапняковими брилами, й увійшли в ліс, який в ранковому світлі здавався сивим. З лісу тягло гострим вологим холодом. Якби не розвиднілось, Юрандові трудно було б проїхати лісовою стежкою, яка підіймалась трохи вгору й була така вузька, що його величезний бойовий кінь ледве протискався поміж стовбурами дерев. Але лісок незабаром скінчився, й вони опинились на засніженому пагорку, гребенем якого пролягав в"їжджений шлях.

Оце і є дорога, — сказав хлоп, — тепер ви, пане, втрапите й самі.

Втраплю, — відповів Юранд,— вертайся, чоловіче, додому.

І, витягнувши з шкіряної торби, притороченої спереду сідла, срібняка, він подав його провідникові. Хлоп, що звик більше до побоїв, ніж до подарунків від орденських рицарів, схопив срібняка, припав головою до Юрандового стремена й обняв його руками.

— Ой Ісус, Марія! — вигукнув він.— Хай бог віддячить вашій вельможності!

— Оставайся з богом!

—Нехай вам бог помагає. Щитно перед вами. Сказавши це, він ще раз припав до стремена і зник.

Юранд залишився на пагорку сам і дивився в той бік, куди показував селянин, на сіру, вологу запону туману, що закривала перед ним далину. За тією імлою ховався десь той зловісний замок, до якого його штовхали насильство й нещастя. Близько, вже близько! А що буде потім, що має статися, нехай станеться... На цю думку в серці Юранда, поряд з тривогою за Данусю, поряд з готовністю викупити її з ворожих рук хоч би й власною кров"ю, постало нове, нестерпно гірке й ніколи не знане досі почуття приниження. Оце він, Юранд, від імені якого тремтіли пограничні комтури, їхав зараз З їхнього наказу з повинною головою. Той, котрий стільки їх переміг і знищив, тепер сам себе почував переможеним і знищеним. Правда, вони подолали його не на полі бою, не відвагою і рицарською силою, проте він відчував себе переможеним. Це було для нього чимсь таким незвичним, що йому здалося, ніби весь світ перевернувся. .Він їхав упокоритись хрестоносцям, він, що готовий був один стати проти всього Ордену, якби йшлося не про Данусю. Хіба не траплялося, що поодинокий рицар, вибираючи між смертю і ганьбою, кидався на ціле військо? А він почував, що і його, може, жде ганьба, і на цю думку серце його так вило від болю, як виє вовк, що відчув у собі стрілу.

Але це був чоловік, який мав не тільки залізне тіло, а й залізну душу. Він умів ламати інших, умів ламати й себе.

«Я не зрушу з місця,— подумав він,— поки не вгамую в собі гніву, яким можу занапастити, а не врятувати свою дитину».

І він одразу став на боротьбу з своїм гордим серцем, з своєю люттю й жадобою бійки. Коли б хто-небудь побачив його на цім пагорку, озброєного, нерухомого, на величезному коні, міг би подумати, що то якийсь вилитий з заліза велетень, і не подумав би, що цей нерухомий рицар провадить в цю хвилину найзапеклішу боротьбу з усіх тих, які йому доводилось провадити в своєму житті. І він боровся з собою доти, поки не відчув, що переміг себе і що воля його не зрадить.

Тимчасом туман почав рідшати, і хоч не розвіявся зовсім, але вдалині в ньому забовваніло щось темне, Юранд догадався, що то мури щитнинського замка. Забачивши його, Юранд не рушив з місця, а почав молитись так палко й щиро, як може молитися лише людина, котрій на світі залишилось тільки милосердя боже.

Коли він, нарешті, рушив конем, то відчув, що на серці йому трохи полегшало. Тепер він готовий був витерпіти все, що його могло спіткати, йому пригадався святий Георгій, нащадок найзнатнішого каппадокійського роду, який витерпів різні ганебні катування, але не тільки не втратив своєї рицарської честі, а й сидить по праву руку бога і настановлений патроном усього рицарства. Юранд не раз чув про нього оповідання прочан, які прибували з далеких країн, і тепер згадкою про них покріпляв своє серце.