Хрестоносці

Влітку будеш очерет на озері косити!

І раки на стерво ловити! — гукнув другий. А третій додав:

А зараз іди відганяти ворон від повішаних! Тут тобі роботи вистачить.

Так вони знущалися з страшного їм колись Юранда. Поступово розвеселилися всі присутні. Декотрі, вийшовши з-за столу, почали підходити до полоненого, роздивлятися на нього зблизька та кпити: «То це і є той дикий кабан із Спихова, якому наш комтур повибивав ікла? У нього, певно, запінений рот. Хотів би когось укусити, але не може!» Данфельд та інші орденські брати, які спочатку хотіли надати цій зустрічі якоїсь урочистої видимості суду, тепер побачили, що справа обернулася інакше, самі повставали з лав і змішалися з тими, котрі наблизились до Юранда.

Правда, старому Зігфрідові з Інсборка це не подобалось, але сам комтур сказав йому: «Не хмуртеся, далі буде ще краща забава!» І вони також почали оглядати Юранда. Це була неабияка нагода, бо ті рицарі й кнехти, котрі бачили його так близько раніш, звичайно потім заплющували очі навіки. Декотрі казали: «Він плечистий, хоч і одягнений в кожух під мішком; його можна б обвинути горохвинням і водити по ярмарках...» Декотрі почали гукати, аби їм дали пива, щоб провести цей день ще веселіше.

І через деякий час справді задзвеніли високі дзбани, а темний зал сповнився духом пивної піни. Розвеселившись, комтур сказав: «Воно, власне, й добре, нехай не думає, що його поганьблення така вже важлива річ!» Вони знову підходили до нього і, штовхаючи кухлями під бороду, казали: «Хотів би й ти випити, мазурське мурло!», а деякі, наливаючи на долоні пива, бризкали йому ним в очі. А він стояв серед них затурканий, ослаблий; нарешті, почуваючи, що більш не витримає, рушив до старого Зігфріда й почав голосно кричати, щоб заглушити гомін у залі:

—Задля мук спасителя, задля спасіння душі віддайте мені мою дитину, як обіцяли!

Він хотів ухопити праву руку старого комтура, але той швидко відступив од нього і сказав:

—Говори на відстані, невільнику! Чого ти хочеш? _— Я випустив з неволі Бергова і прийшов сам, а ви

обіцяли за це віддати мені дочку, яка тут у вас перебуває.

Хто тобі обіцяв? — спитав Данфельд.

По совісті й вірі — ти, комтуре!

Свідків у тебе нема, але вони й не потрібні, коли йдеться про честь і слово.

Заради твоєї честі! Заради честі Ордену! — вигукнув Юранд.

В такому разі дочку тобі віддадуть! — відповів Данфельд.

Потім він звернувся до присутніх і сказав:

—Все, що тут його спіткало,— невинна іграшка проти його лихих вчинків і злочинів. Та коли ми обіцяли повернути йому дочку, якщо він з"явиться й упокориться нам, то знайте, що слово хрестоносця має бути таким незламним, як і боже слово, і що тій дівці, яку ви відбили у розбійників, зараз даруємо волю, а після належної покути за гріхи проти Ордену дозволимо повернутися додому і йому.

Декотрих ці слова здивували: знаючи Данфельда і його давню ненависть до Юранда, вони не сподівалися від нього такої порядності. Тому старий Зігфрід, а також Ротгер і брат Готфрід поглядали на нього, здивовано зводячи брови та морщачи лоби, але Данфельд удав, ніби не бачить тих запитальних поглядів, і сказав:

—Твою дочку ми одішлемо з охороною, а ти зостанешся тут, поки наша охорона не повернеться безпечно та поки не заплатиш викупу.

Юранд сам трохи здивувався, бо вже втратив був надію, що його самопожертва чимось допоможе Данусі, тому майже з вдячністю глянув на Данфельда й відповів: