Хрестоносці

І скажіть також,— додав Зігфрід,— що хоч Данфельд і хотів притиснути ворога Ордену, проте ніхто перший на Юранда меча не підняв.

Казатиму тільки те, що бачив на власні очі,— відказав де Бергов.

А опівночі будьте в каплиці, куди прийдемо й ми молитися за душі померлих,— відказав Зігфрід.

Він простягнув де Бергову руку, щоб подякувати і разом попрощатись, бо йому хотілося зостатись і порадитись лише з братом Ротгером, котрого він любив, як може любити батько єдиного сина. В Ордені з приводу цієї незвичайної любові ходили різні здогади, але ніхто нічого напевне не знав, тим більше, що рицар, якого Ротгер вважав за батька, жив ще в своєму невеликому замку в Німеччині й ніколи не зрікався сина.

Коли де Бергов вийшов, Зігфрід випровадив також і двох новаків під тим приводом, що вони мали простежити за спорудженням трун для побитих Юрандом простих кнехтів; як тільки двері за ними зачинилися, він одразу звернувся до Ротгера і сказав:

— Слухай, що я казатиму: є тільки один спосіб, аби жодна жива душа ніколи не довідалась, що справжня Юрандівна була у нас.

Це буде не трудно,—відповів Ротгер,—бо про те,що вона тут, ніхто не знав, крім Данфельда, Готфріда, нас двох та тієї орденської служки, яка її доглядає. Людей, котрі привезли її з лісового палацу, Данфельд наказав понапувати вином і повішати. Серед залоги були такі, котрі про щось догадувались, але їх спантеличила ота дівка-недоумок, і вони тепер самі не знають, чи то ми помилились, чи якийсь чарівник справді підмінив Юрандівну.

Це добре,— сказав Зігфрід.

Я вже думав, шляхетний комтуре, оскільки Данфельд мертвий, чи не звалити всю провину на нього...

І визнати перед усім світом, що ми під час миру й переговорів, з мазовецьким князем викрали з його двору вихованку княгині і її улюблену придворну панну? Ні, цього не може бути!.. При дворі нас бачили разом з Данфельдом і князівський лікар, і князівська рідня, вони знають, що ми завжди все робили разом... Якщо ми оскаржимо Данфельда, то вони почнуть мститися за його вчинок...

—Подумаймо про це,— сказав Ротгер.

—Подумаймо і знайдімо добрий спосіб, бо інакше лихо нам буде! Якщо ми віддамо Юрандівну, то вона сама розкаже, що ми не від розбійників її одбили, а що люди, котрі її викрали, завезли її просто до Щитна.

—Це так.

Я думаю не тільки про відповідальність. Князь поскаржиться польському королю, і їхні посланці не забаряться зчинити галас при всіх дворах про те, що ми насильники, що ми зрадники, що ми злочинці. І скільки шкоди від цього може бути для Ордену! Якби навіть сам магістр знав про це, то й він наказав би нам приховати цю дівку.

А якщо вона зникне, то хіба нас не обвинувачуватимуть? — запитав Ротгер.

Ні! Брат Данфельд був обачна людина. Ти пам"ятаєш, що він поставив Юрандові умову: щоб той не тільки сам з"явився в ІЦитно, але й оголосив перед ним та написав до князя, що їде викуповувати у розбійників дочку і знає, що її у нас нема.

Це правда, але як же ми в такому разі виправдаємось за те, що сталося в Щитні?

Скажемо так: ми знали, що Юранд шукає дочки, а в цей час відбили у розбійників якусь дівку, котра не могла сказати, хто вона, і дали про це знати Юрандові, гадаючи, що то могла бути його дочка. А він, прибувши і побачивши її, підбурений нечистою силою, так ошалів і пролив стільки невинної крові, скільки не проливається в жодній збройній сутичці.

Воістину,— одказав Ротгер,— вашими устами говорить розум і досвід. Якби ми звалили провину на самого Данфельда, злі вчинки його однак обернулися б проти Ордену, потім проти нас усіх, проти капітулу й самого магістра. А так виявиться, що ми не винні, і все спаде на Юранда, на польську лють і на їх зв"язок з нечистою силою...

—І нехай тоді нас судить, хто хоче: чи папа, чи римський імператор!