Хрестоносці

І Мацько показав на частокіл списів, якими була озброєна більша частина воїнів, потім запитав:

—Бачив ти коли-небудь таке військо?

Чех і справді нічого подібного не бачив. Поперед нього їхав загін воїнів густого, безладною юрбою, бо в бору й серед кущів трудно було триматися в шеренгах. Піхотинці змішалися з вершниками і, щоб не відставати, держалися за гриви, сідла й кінські хвости. На плечах у воїнів були вовчі, ведмежі й рисячі шкури, на головах стирчали то кабанячі ікла, то оленячі роги, то кудлаті вуха, так що коли б не зброя, що стриміла вгору, не осмолені луки та сагайдаки з стрілами за плечима, сторонньому глядачеві, особливо в тумані, могло б здатися, що то зграї диких звірів вирушили з лісових хащ і йдуть кудись, гнані жадобою крові або голодом. В цьому видовищі було щось страшне і незвичайне, наче відбувався «гомон», під час якого, за народним повір"ям, зриваються з місця і йдуть світ за очі не тільки звірі, а навіть каміння та кущі.

Побачивши цей тлум, один з ленкавицьких влодик, що прибули сюди разом з чехом, під"їхав до нього, перехрестився і сказав:

—Во ім"я отця й сина! Та ми ж їдемо з зграєю справжніх вовків, а не з людьми.

Хоч Глава й сам уперше бачив таке військо, проте відповів як досвідчений чоловік, який все знає і ні з чого не дивується:

— Вовки ходять зграями тільки взимку, але хрестоносцями можна поживитися й весною.

Справді була вже весна — травень! Ліщина, що росла в бору, вже вкрилася яскравою зеленню. З-під пухнастого й м"якого моху, по якому безшумно ступали воїни, пробивалися білі й синюваті анемони, молоді ягідники та зубчаста папороть. Змочені рясними дощами, дерева пахли вологою корою, а від лісового грунту били гострі пахощі опалої глиці та прілого листя. Сонце мінилося веселкою в великих краплях роси серед листя, і птаство радісно щебетало вгорі.

Збишко наказав іти швидше. Через деякий час він знову приїхав назад, до Мацька, чеха й мазурських добровольців. Надія на добру битву значно оживила його, бо на обличчі не видно було звичайного суму і очі блищали, як і раніш.

—Ну! — гукнув він.— Тепер нам треба йти попереду, а не позаду.

І повів їх наперед загону.

—Слухайте,— казав Збишко далі,— може, заскочимо німців зненацька, але якщо вони встигнуть вишикуватись, то ми вдаримо першими, бо панцери нащі міцніші й мечі кращі.

— Так воно й буде! — сказав Мацько.

Одні міцніше повмощувались у сідлах, наче вже зараз мали йти в бій, другі набрали в груди повітря й попробували, чи легко виходить із піхов меч.

Збишко ще раз повторив їм, що коли серед піших кнехтів знайдуться рицарі або ченці в білих плащах поверх панцерів, то щоб не вбивати їх, а брати в неволю, потім знову поскакав до провідників і за хвилину спинив загін.

Вони підійшли до дороги, яка від переправи на острів ішла в глиб країни. Власне, це ще не була справжня дорога, а швидше недавно пробита через ліс. Доріжка, вирівняна настільки, щоб по ній могли сяк-так пройти вози та військо. По обидва боки стіною стояв високий ліс і навалом лежали стовбури зрубаних сосон. Ліщина місцями була така густа, що зовсім заступала глибінь лісу. Збишко вибрав місце для засідки на повороті, щоб німці, підходячи, не могли побачити їх здаля, а також не мали часу ні відступити, ні вишикуватись для бою. Там він розташував загін по обидва боки дороги і наказав ждати ворога.

Звиклі до бору й лісової війни жмудини так уміло причаїлися за стовбурами, в западинах, в кущах ліщини та в заростях молодих ялин, наче крізь землю провалились. Не озивався жодний чоловік, не форкнув ні один кінь,. Вряди-годи коло причаєних людей пробігав дрібний або великий лісовий звір і, майже наскочивши, на .них, .злякано і з гарчанням, кидався вбік. Вітер то з,рив,ався. і наповнював бір урочистим і рівним шумом, то вщухав, і тоді чути було лише далеке кування зозулі та близьке постукування дятлів.

Жмудини з радістю прислухалися до цих звуків, бо зокрема дятел вважався у них провісником добра. Птахів цих у бору було повно, і їх, швидкий наполегливий стукіт долинав з усіх боків і.нагадував працю людини. Створювалось таке враження, що в кожного з них була своя майстерня і кожен з самого ранку взявся до пильної роботи. Мацькові й мазурам здавалося, що вони чують, як теслі прибивають на новій хаті крокви, і їм згадалися рідні місця.

Проте час минав, а крім лісового шуму та пташиних голосів не чути було нічого. Туман порідшав, сонце підбилося досить високо і стало пригрівати, а вони все лежали. Нарешті Глава, якому обридло лежати й мовчати, нахилився до вуха Збишка й почав шепотіти:

Пане... Коли бог дасть, що жоден з псявір не втече, то хіба ми не могли б уночі підійти до замка, переправитись і здобути його зненацька?