Хрестоносці

22
18
20
22
24
26
28
30

Я повідомила його про новину обережно, щоб нагла радість не вбила його, а він одразу впав крижем і почав молитися.

Він і так цілими ночами лежить крижем, а тепер, мабуть, і до ранку не встане,— сказав ксьондз Калеб.

Так воно й сталося. До Юранда в кімнату заглядали кілька разів, і щоразу бачили його лежачого, хоч він не спав, а до самозабуття молився.

Аж вранці, вже геть після утрені, коли Ягенка знов заглянула до нього, він дав знак, щоб привели Главу і бранця. Зігфріда із зв"язаними навхрест на грудях руками вивели з підземелля, і всі разом з Толімою пішли до Юранда.

Спочатку чех не міг як слід побачити Юранда, бо день був хмурний, грозові хмари облягли все небо, тому затягнуті міхуром вікна пропускали мало світла. Але, призвичаївшись до сутінків, чех насилу впізнав його, так той схуд і змарнів. Велетень-чоловік перетворився на велетня-кістяка. Обличчя його було таке бліде, що майже не відрізнялося від молочнобілого волосся й бороди, а коли він схилився на поручень крісла й заплющив повіки, то видався Главі мерцем.

Біля крісла стояв стіл, а на ньому розп"яття, дзбан з водою і буханець чорного хліба з встромленою в нього мізерикордією— страшним ножем, котрим рицарі добивали поранених. Крім хліба й води, Юранд уже давно нічого не вживав. Одежею йому була груба волосяниця, підперезана перевеслом, яку він носив на голому тілі. Так жив після повернення із щитнинської неволі багатий і ще недавно грізний спиховський рицар.

Зачувши кроки людей, що йшли в його кімнату, він одіпхнув приручену вовчицю, яка гріла йому босі ноги, й відхилився назад. В цю мить він особливо здавався чехові схожим на мерця. Настало мовчання, всі сподівалися, що він зробить знак, щоб хтось почав говорити, але він сидів нерухомий, білий, спокійний, з трохи розтуленими губами, немов справді заснув вічним сном.

— Глава тут,— озвалася нарешті ніжним голосом Ягенка,— хочете його вислухати?

На знак згоди Юранд кивнув головою, і чех втретє почав розповідати. Коротко згадав про битву з німцями під Готтесвердером, розказав про боротьбу з Арнольдом фон Баденом та про звільнення Данусі, але, не хотівши затьмарювати старому мученикові радість від доброї звістки та завдавати йому нових мук, не сказав, що внаслідок жорстокої недолі Дануся звихнулася з розуму.

Натомість він не пожалів Зігфріда. Ненавидячи хрестоносців, чех хотів, щоб його немилосердно покарали, тому не промовчав, що Данусю вони знайшли переляканою, виснаженою, хворою, що по ній було видно, як з нею по-катівськи обходились і що якби вона довше залишилась у тих страшних руках, то була б зів"яла й загинула, як в"януть і гинуть потоптані квіти. Це тяжке оповідання супроводилось похмурим рокотом близької бурі. Важкі мідяні хмари все густіше клубились над Спиховом.

Юранд слухав не здригнувшись і не ворухнувшись, так що присутнім здавалося, ніби він спить. Проте він усе чув і розумів, бо коли Глава став розказувати про муки Данусі, з його порожніх очних западин спливли й покотилися по лицях дві буйні сльози. З усіх земних почуттів у нього залишилося тільки одне: любов до дочки.

Потім його посинілі губи почали ворушитись — він молився. Надворі прогуркотів перший далекий грім, і блискавиці зрідка освітлювали вікна. Він молився довго, і сльози знову капали йому на білу бороду. Нарешті Юранд кінчив молитись, і настало таке довге гнітюче мовчання, що присутні не знали, що їм робити.

Кінець кінцем старий Толіма, права рука, вірний товариш Юранда в усіх битвах і головний охоронець Спихова, сказав:

— Перед вами, пане, стоїть той диявол, той вовкулака-хрестоносець, котрий катував вас і вашу дочку. Дайте знак, що я маю з ним зробити і як його покарати?

При цих словах обличчя Юранда прояснилось, і він кивнув головою, щоб підвели до нього бранця.

Двоє слуг вмить схопили хрестоносця за плечі й поставили перед Юрандом. А він провів рукою по обличчю Зігфріда, ніби хотів пригадати або востаннє запам"ятати його риси, потім опустив її на груди хрестоносця, намацав його зв"язані навхрест руки, доторкнувся до вірьовок і, знов склепивши повіки, схилив голову.

Присутні гадали, що він задумався. Але це тривало недовго — за хвилину він сягнув рукою до хлібини, в якій стриміла зловісна мізерикордія.

Побачивши це, Ягенка, чех, навіть старий Толіма й усі слуги затамували дух. Кара була сто разів заслужена, помста справедлива, але на думку, що цей напівживий старик навпомацки різатиме зв"язаного бранця, у них здригнулися серця.

А він, тримаючи ножа посередині, витягнув до вістря вказівного пальця, щоб відчувати, що саме ріже, й почав перетинати вірьовки на руках хрестоносця.

Здивування пойняло всіх присутніх. Вони зрозуміли, чого він хоче, і не вірили своїм очам. Це вже було занадто. Перший почав нарікати Глава, за ним Толіма, а за ними слуги. Тільки ксьондз Калеб став питати уривчастим від невгамовного плачу голосом: