Хрестоносці

Я знаю вашу мову тому, що в Члуховїй люди говорять по-польськи, а ми з братом уже сім років служимо у тамтешнього комтура.

Аз часом і самі посядете його місце! Інакше не може бути... От ваш брат не говорить так по-нашому.

Розуміє трохи, але не говорить. Брат сильніший за мене, хоч і я не з миршавих, але він не такий бистрий на розум.

—Та ні! Він зовсім не дурний! — сказав Мацько.

—Вольфганг! Що він каже? — знов запитав брата Арнольд.

—Хвалить тебе, — відповів Вольфганг.

—Звісно, що хвалю,— додав Мацько,— бо він справжній рицар, а це головне! Скажу вам щиро, що сьогодні я хотів відпустити його на слово, нехай би собі їхав, куди хотів, а з"явився б хоч би й через рік. Адже так воно серед пасованих рицарів ведеться.

І почав пильно дивитися Вольфгангові в очі, але той скривився і сказав:• . і

— Можливо, і я відпустив би вас на слово, якби ви

не допомагали поганським собакам проти нас.

—Це неправда,—відказав Мацько..

І знову почалась така гостра суперечка, як учора з Арнольдом. Проте сьогодні старому рицареві було трудніше, бо Вольфганг і справді був розумніший за свого старшого брата. В усякому разі від цієї суперечки була хоч та користь, що й менший довідався про всі щитнииські злочини, ламання присяги та зради, а заразом; і про долю нещасної Данусі. Вольфганг нічого не міг заперечити проти всіх цих підлот, які йому кидав в обличчя Мацько, і мусив визнати, що помста була справедлива і що польські рицарі мали право діяти так, як діяли. Нарешті він сказав:

— Клянусь благословенними кістками святого Ліберія! Не мені жаліти Данфельда. Казали про нього, ніби він займався чорною магією, але міць і справедливість божа дужчі за чорну магію! Щодо Зігфріда, то не знаю, чи й він служив дияволові, але за ним не поженуся, по-перше, тому, що у мене нема кінноти, а подруге, коли він, як кажете, замучив цю дівчину, то бодай він ніколи не вирвався з пекла! Вольфганг перехрестився й додав:

—Господи, поможи мені й під час смерті!

— А як же буде з цією нещасною мученицею? — запитав Мацько.— Невже не дозволите її одвезти додому? Невже вона має конати в ваших підземеллях? Згадайте про гнів божий!..

Мені нема ніякого діла до жінки,— різко відповів Вольфганг,—Нехай один з вас одвезе її до батька, аби тільки потім з"явився; але другого не пущу.

А коли б я поклявся честю і списом святого Георгія?

Вольфганг завагався, бо це була страшна клятва, але в цей час Арнольд запитав утретє:

—Що він каже?

І довідавшись, про що йдеться, став запально й грубо заперечувати проти звільнення обох на слово. У нього були для цього свої міркування: вїн був переможений у великій битві з Скірвоїллом, а в поєдинку — й оцими двома польськими рицарями. Як солдат, він також знав, що братова піхота тепер мусить повернутись до Мальборга, бо йти на Готтесвердер після загибелі попередніх загонів було однаково, що йти на знищення. До того ж, він знав, що йому доведеться відповідати перед магістром і маршалком, і розумів, що менше зазнає сорому, коли покаже хоч одного значного бранця. Один рицар, якого можна показати живим, важить більше, ніж оповідання про те, що два таких взято в неволю.