Хрестоносці

Прислухавшись до хрипливого крику і прокльонів Арнольда, Мацько одразу зрозумів: треба брати, що дають, бо більше він нічого не доб"ється, і сказав Вольфгангові:

—Прошу вас, пане, ще про одне: мій небіж, напевне, сам зрозуміє, що йому доведеться залишитися з дружиною, а мені з вами. Але про всяк випадок дозвольте повідомити його, що про це нема чого сперечатись, бо така ваша воля.

Гаразд,— мені однаково,— відповів Вольфганг.— Але давайте поговоримо про викуп, що його ваш небіж має привезти за себе й за вас, бо від цього залежить усе.

Про викуп? — запитав Мацько, який волів би відкласти цю розмову надалі.—Хіба у нас мало часу попереду? Коли маєш діло з пасованим рицарем, то слово його важить стільки, скільки й готівка, а щодо ціни можна здатися на совість. Приміром, ми під Готтесвердером взяли в неволю значного вашого рицаря, одного такого пана де Лорша, і небіж мій (він його захопив) пустив його на слово, зовсім не умовляючись про ціпу.

Ви взяли пана де Лорша? — швидко запитав Вольфганг.— Я його знаю. То знатний рицар. Але чому ж ми не зустріли його по дорозі?

Бо він, мабуть, поїхав не в цей бік, а до Готтесвердера або до Рагнети,—відказав Мацько..

То багатий і знатного роду рицар,— повторив Вольфганг.— Ви добре на ньому заробите! Добре також, що про нього згадали, тепер я й вас за дещицю не пущу.

Мацько прикусив вуса, але гордо підвів голову і сказав:

—Ми й без цього знаємо, скільки варті.

—Тим краще,— сказав молодший фон Баден. Але одразу ж після цього додав:

—Тим краще — не для нас, звичайно, бо ми смиренні ченці, які дали обітницю бідності, а для Ордену, котрий вживе ваші гроші на славу божу.

Мацько нічого на це не відповів, тільки подивився на Вольфганга так, ніби хотів сказати: «Розкажи це кому-небудь іншому», і вони стали торгуватися. Для старого рицаря це була тяжка і неприємна річ, бо, з одного боку, його дуже дратувала кожна втрата, а з другого, він розумів, що йому не личить дешево цінити себе і Збишка. Він звивався, як вуж, тим більше, що Вольфганг, спочатку такий чемний, далі виявився надзвичайно зажерливим і твердим, як кремінь. Мацька втішала тільки одна думка, що за все це заплатить де Лорш, проте шкодував за втраченим зиском, бо вже не сподівався на викуп від Зігфріда, вважаючи, що Юранд, та й сам Збишко, ні за які гроші не випустять його живим.

Після довгих переговорів вони нарешті погодились на певну кількість гривень та строк викупу і визначили точно, скільки слуг і коней має взяти Збишко з собою. Потім Мацько пішов повідомити його про це і, очевидно боячись, щоб німці не передумали, порадив йому негайно Виїжджати.

—Отак воно буває серед рицарства,— сказав Мацько, зітхаючи: — вчора ти його тримав за горло, а сьогодні він тебе тримає! Що ж робити! Дасть бог, прийде і наша черга! Але зараз не втрачай часу. Якщо будеш їхати швидко, то наздоженеш Главу і вкупі вам буде безпечно, а як тільки виїдете з цієї пущі та опинитеся в своєму краю, в Мазовії, то в кожного шляхтича або влодики знайдете притулок і допомогу. У нас і чужим у цьому не відмовляють, а що вже казати про своїх! Для цієї нещасної, може, в цьому і полягатиме порятунок.

Кажучи це, він поглядав на Данусю, яка часто й важко дихала в напівсні. Її прозорі руки, що лежали на ведмежій шкурі, гарячково тремтіли.

Мацько перехрестив її і сказав:

—Ну, бери її та й їдь! Хай бог їй допоможе, бо бачу я, що вона на тонке пряде!

—Не кажіть так! — в розпачі вигукнув Збишко.

—На все воля божа! Я скажу привести тобі коня, а ти їдь!

Вийшовши з хати, він розпорядився приготуватись до від"їзду. Подаровані Завішею турчини підвели коні з ношами, вимощеними шкурами й мохом, а слуга Віт — Збишкового огиря, і за хвилину Збишко вийшов з хати з Данусею на руках. Це було так зворушливо, що обидва брати фон Бадени, які з цікавості підійшли до хати, побачивши напівдитячу постать Данусі, її обличчя, схоже на лики святих дів на образах, та її кволість, від якої вона безсило схилила голову на плече молодого рицаря, стали здивовано поглядати один на одного та обурюватись в душі проти причинців її нещастя. «У цього Зігфріда справді катівське, а не рицарське серце, — шепнув братові Вольфганг.— А оту гадюку, хоч я через неї й визволився, накажу відшмагати різками». Зворушило їх і те, що Збишко ніс Данусю на руках, як мати дитину,— вони розуміли його кохання, бо й самі були ще молоді.