— Мені дуже шкода, але зараз це так, батьку.
— Ну, тоді май на увазі, що коли не виявиш належної поваги до родини й до самого себе як представника нашої фірми, я змушений буду змінити свою духівницю. Потураючи твоїм брудним інтрижкам, я, нарешті, сам стаю співучасником їх. Цього більше не буде. Розлучайся або одружуйся з нею. Але перше чи друге ти повинен зробити. У першому випадку все буде гаразд. Ти можеш дуже добре забезпечити її — будь ласка, я не заперечую. Я з радістю дам на це гроші, скільки б ти не попросив. І ти одержиш свою долю спадщини нарівні з іншими дітьми, як це завжди й передбачалось. Але якщо ти одружишся — тоді справа інша. Вибирай. І не нарікай на мене. Я тебе люблю. Я твій батько. Я роблю так, як мені підказує почуття обов’язку. Обдумай все це і дай мені знати про твоє рішення.
Лестер зітхнув. Він розумів, що сперечатися марно. Батько, очевидно, не жартує, але як покинути Дженні? Він ніколи не пробачив би собі такої підлоти. Та досить, невже батько справді позбавить його спадщини? Ні, звичайно. Старий його любить, незважаючи ні на що, це одразу видно. Лестер був збентежений і розбитий, він не терпів примусу. Подумати тільки, — його, Лестера Кейна, штовхають на таку гидоту — покинути Дженні. Він опустив голову і похмуро мовчав.
Старий Арчібалд зрозумів, що стріла його попала в ціль.
— Що ж, — сказав, нарешті, Лестер, — зараз нам більше ні про що говорити; це начебто зрозуміло. Я не знаю, що зроблю. Треба подумати. Одразу я не можу нічого вирішити.
Вони подивились один на одного. Лестеру було шкода, що громадська думка скерована проти нього і що батько так важко це переживає. Старому було шкода сина, але він твердо вирішив продовжувати свою лінію до кінця. Він не був упевнений, що йому вдалося переконати Лестера, але він не втрачав надії. Можливо, син ще схаменеться.
— До побачення, батьку, — сказав Лестер, простягаючи руку. — Я, здається, встигну на поїзд, який іде о другій. Більше я тобі ні для чого не потрібний?
Коли Лестер пішов, старий довго сидів замислившись. Так загубити свою кар’єру! Відмовитися від таких можливостей! Виявляти таку сліпу упертість в гріхах і помилках! Він похитав головою. Ні, Роберт розумніший. Той справді здатний очолити крупне підприємство. Він обережний, розсудливий. Старий сидів не ворушачись, — і все думав та думав, потай відчуваючи, що блудний син, як і раніше, займає перше місце в його серці.
Розділ XL
Лестер повернувся в Чикаго. Він розумів, що серйозно образив батька. Ніколи ще старий Арчібалд не говорив з ним з таким гнівом. Але й зараз Лестер не був переконаний, що справа непоправна; думка, що він може зберегти любов і довіру батька тільки в тому випадку, якщо вирішить щось певне, просто не вкладалася йому в голову. Щодо громадської «думки», то нехай люди патякають що завгодно і скільки завгодно. Він зуміє обійтися й без них. А втім, чи так це? Кожна слабість, навіть ознака слабості, лякає людей. Вони несвідомо цураються невдах, тікають від них, немов побоюючись зарази. Лестер мав переконатись, наскільки міцні ці упередження.
Одного разу він зустрів Беррі Доджа, мільйонера й голову фірми «Додж Холбрук і Кінзбері», яка займала в текстильній промисловості таке ж місце, як «Компанія Кейн» — у виробництві екіпажів. Лестер вважав Доджа одним з найкращих своїх друзів, був з ним так само близький, як з Генрі Брейсбріджем з Клівленда чи Джорджем Ноулз з Цинциннаті. Він бував у його чудовому будинку на набережній, і вони завжди зустрічалися то в справах, то на світських прийомах. Але з переїздом Лестера до Хайд-Парку дружба їх зійшла нанівець. І ось тепер вони зустрілись на Мічиган авеню біля відділу фірми Кейн.
— А, Лестер, давно не бачились, — сказав Джордж ввічливо, простягаючи руку. Тон його здався Лестеру холоднішим від звичайного. — Ти, я чув, за цей час одружився?
— Нічого подібного, — відповів Лестер тоном людини, яка хоче, щоб слова її зрозуміли так, як їх і належить розуміти.
— Навіщо ж робити з цього таємницю? — говорив далі Додж і хотів посміхнутися, але тільки скривив губи. Він щосили намагався зберегти дружній тон і з честю вийти з ніякового становища. — Звичайно ми таких речей не приховуємо. З близькими ж друзями можна було б поділитися!
— Ну, а я, — сказав Лестер, відчуваючи, як у нього впинається отруєний клинок, — вирішив відступити від цього правила. Я не вважаю, що такі події слід рекламувати.
— Справа смаку, справа смаку, — неуважно проговорив Додж. — Ти, звичайно, живеш у місті?
— В Хайд-Парку.
— Гарне передмістя. Ну, а взагалі як справи?
І він спритно змінив тему розмови, а швидко й зовсім попрощався, недбало помахавши Лестеру рукою.
Лестера наче ножем шпигонула думка, що, коли б Додж справді вважав його одруженим чоловіком, він неминуче засипав би його запитаннями. Як близький друг, він захотів би багато чого дізнатися про нову м-с Кейн. Зав’язалася б легка розмова, звичайна між людьми одного кола. Додж запросив би його в гості з дружиною, пообіцяв би сам заїхати до них. А тут — нічого, ані слова! Лестер зрозумів, що це неспроста.