«Дорогий Роберт! Я знаю, що найближчого часу компанія буде реорганізована під твоїм керівництвом. Оскільки в мене немає акцій, я не маю права ні бути членом правління, ні займати посаду секретаря та скарбника. Вважай, будь ласка, цей лист офіціальною заявою про моє увільнення з обох цих посад, і нехай правління обговорить питання як про заміщення цих посад, так і про дальше використання моїх послуг. Місцем завідувача філіалу як таким я особливо не дорожу, але я в жодному разі не хочу порушувати твоїх планів. З усього сказаного тобі повинно бути зрозумілим, що я поки що не збираюсь виконати умову, про яку йдеться в батьковій духівниці. Мені хотілося б точно знати, як ти дивишся на цю справу. Ждатиму від тебе відповіді.
У своїй конторі в Цинциннаті Роберт старанно обміркував цей лист. Отже, Лестер ставить питання руба, — це на нього схоже. Коли б до його одвертості та більше обачливості — чудова була б людина! Але в нього немає лукавства, немає тонкості. Він ніколи не піде на обман, а Роберт у глибині душі вважав, що без цього не досягти справжнього успіху. «Іноді потрібні і спритність, і жорстокість, — думав він часто. — Чому б не сказати цього одверто самому собі, коли робиш велику ставку?» І він дотримувався цього правила досить твердо.
Зараз Роберт відчував, що хоч Лестер — чудовий хлопець і до того ж його брат, йому не вистачає певної гнучкості. Він надто прямолінійний, надто любить сперечатися. Якщо Лестер підкориться бажанню батька і одержить свою долю спадщини, він неминуче стане активним учасником у керівництві фірмою. Він зв’яже руки старшому братові. Чи хотілося б цього Роберту? Безперечно, ні. Його куди більше влаштовувало, щоб Лестер, у всякому разі, на найближчий час, залишився з Дженні і в такий спосіб сам відійшов від справ.
Обміркувавши все як слід, Роберт продиктував ввічливого листа. Він ще не певен, як краще зробити. Він не знає, якої думки дотримуються зяті. Треба буде з ними порадитись. Особисто він дуже хотів би зберегти Лестера на посаді секретаря й скарбника, якщо тільки це пощастить влаштувати. Чи не краще зачекати з остаточним вирішенням?
Лестер вилаявся. На якого біса Роберт крутить і зволікає? Адже він чудово знає, як це можна влаштувати. Дати Лестеру одну акцію — і він буде повноправним пайовиком. Роберт його боїться, ось де закопана собака. Ну що ж, на ролі завідувача філіалу він не залишиться, будьте певні. Він негайно подасть у відставку.
І Лестер написав Роберту, що все обміркував і вирішив спробувати щастя на діловому поприщі самостійно. Нехай Роберт відрядить до Чикаго кого-небудь, кому він міг би здати справи. Він готовий ждати місяць, але не більше. За кілька днів прийшла відповідь. Роберт писав, що дуже шкодує, але коли Лестер так вирішив, він зі свого боку не хоче заважати йому в здійсненні нових планів. Чоловік Імоджін, Джефферсон Міджлі, давно виявляв бажання перебратися до Чикаго. На перший час завідування філіалом можна передати йому.
Лестер посміхнувся. Роберт, очевидно, намагається мати користь з ускладнень, що виникли. Роберт знає, що він, Лестер, може вдатися до суду й заперечувати призначення зятя, але знає й те, що Лестеру найменш цього хочеться. Вся історія потрапить до газет. Знову почнуться плітки про його стосунки з Дженні, які затихли. Найкраще було б розлучитися з нею. Так усе знову поверталося до вихідної точки.
Розділ XLIV
Лестеру минуло сорок шість років. У таких літах опинитися зовсім одному, без друзів і ділових зв’язків, було сумно й страшнувато, навіть при наявності п’ятнадцяти тисяч прибутку на рік (включаючи десять тисяч, які заповів йому в спадщину батько). Він розумів, що коли ближчого часу не натрапить на яку-небудь золоту жилу, його кар’єра закінчена. Звичайно, можна б одружитися з Дженні. Це забезпечило б йому десять тисяч прибутку до кінця його днів, але також позбавило б останньої надії одержати свою пайку капіталу компанії Кейн. Крім того, він міг продати свої акції — їх було в нього на сімдесят п’ять тисяч: з них же він і одержував біля п’яти тисяч доларів процентів — і вкласти гроші в якесь підприємство, наприклад, в іншу фірму по виробництву екіпажів. Але чи хочеться йому вступати в конкуренцію із старою батьківською компанією? До того ж це було б дуже нелегко. Конкуренція й так загострювалася з кожним днем, причому компанія Кейн уперто посідала перше місце. Всього капіталу було в Лестера сімдесят п’ять тисяч доларів. Чи є рація розпочинати бій з такими мізерними коштами? За нинішньої кон’юнктури, щоб закріпитися в цій галузі виробництва, потрібні великі гроші.
У Лестера, обдарованого багатою уявою і неабияким розумом, як на біду, не було тупої, самовдоволеної впевненості у власній вищості, що так потрібна для досягнення серйозних успіхів у комерційних справах.
Посісти визначне місце в діловому світі щастить звичайно лише людині однієї ідеї, яка твердо переконана, що сама доля визначила їй блискучу кар’єру на тому чи іншому обраному нею поприщі. Новий сорт мила, чи ніж для відкривання консервних банок, чи безпечна бритва, чи перемикач швидкостей — щось одно неподільно заполонює уяву людини, пече, як розжарене вугілля, і до краю заповнює її існування. Щоб так горіти, потрібна бідність і молодість. Справа, якій людина вирішила присвятити своє життя, повинна відкривати їй шлях до незліченних можливостей і незліченних радостей. І метою повинно бути щастя, інакше вогонь не горітиме досить яскраво, рушійна сила не буде досить могутньою, — і успіх не буде повним.
Але Лестер не був здатним на таке горіння. Він уже зазнав більшої частини так званих радощів життя. Ілюзії, які часто й гучно називають утіхами, вже не вабили його. Гроші, звичайно, потрібні, і гроші в нього є, в усякому разі, досить для безбідного існування. Що ж, невже поставити їх на карту? А втім, чом би й ні. Куди страшніше весь останок життя сидіти склавши руки й дивитися, як інші посуваються вперед.
Так зрештою він вирішив пошукати, де ж прикласти йому свої сили. Він запевняв себе, що поспішати нікуди; що жодного промаху він не припустить. Для початку треба, щоб у колі промисловців, причетних до оптового виробництва екіпажів, було відомо, що він не зв’язаний більше з батьківським підприємством і готовий вислухати інші пропозиції. І він широко повідомив усіх про те, що виходить з компанії Кейн і їде в Європу відпочити. Він ніколи не був за кордоном, та й Дженні треба побалувати. Весту можна залишити вдома із служницею та Герхардтом, а Дженні нехай поїздить, подивиться, що є цікавого в Європі. Лестер вирішив побувати в Венеції, в Баден-Бадені й на інших курортах, про які багато чув. Йому давно хотілося побачити і єгипетські міста, і Парфенон. Він погостює в чужих краях, освіжиться, а потім, повернувшись додому, серйозно візьметься до чогось нового.
Подорож відбулася весною того ж року, коли помер старий Кейн. Лестер здав справи по чикагському складу й, не поспішаючи, з великим задоволенням, склав собі маршрут, весь час консультуючись із Дженні. Взявши все потрібне для дороги, вони відплили пароплавом з Нью-Йорка до Ліверпуля, провели кілька тижнів в Англії, поїхали до Єгипту. Їх шлях назад лежав через Грецію й Італію в Австрію і далі, через Швейцарію, — до Парижа й Берліна. Нові враження розважали Лестера, і все ж його не залишало неприємне почуття, що він марно витрачає час. Мандруючи, не створиш великого ділового підприємства, а поправляти здоров’я йому не треба...
Зате Дженні була в захопленні від усього, що бачила, і просто тішилася цим новим життям. У Луксорі й Карнакі, про існування яких вона раніше й не підозрювала, їй відкрилася стародавня культура, велетенська, багатогранна й закінчена. Мільйони людей жили й помирали тут, вірячи в інших богів, в інші форми правління, інші правила життя. Дженні вперше усвідомила, яка велика земля. Думаючи про Грецію, яка одійшла в минуле, про загиблу Римську імперію, про Єгипет, який поринув у забуття, вона зрозуміла, які мізерні й дрібні наші турботи й думки. Лютеранське благочестя батька вже не здавалося їй таким значним, а суспільний устрій Колумбуса в штаті Огайо — непорушним. Мати завжди надавала великого значення тому, що скажуть люди, що подумають сусіди, а тут Дженні бачила незліченну кількість могил, у яких заспокоїлися люди, і погані й хороші. Лестер пояснював їй, що різниця в моральних критеріях викликається іноді кліматом, іноді релігією, іноді — появою якої-небудь виключної особи, подібної до Магомета. Лестер любив відзначати, як мало важать умовності в масштабах цього світу, такого неосяжного в порівнянні з тим маленьким світом, до якого вони звикли, і Дженні по-своєму розуміла його. Взяти хоч би її минуле. Припустимо, вона зробила щось недобре; для якоїсь купки людей це, можливо, важить і багато, але в плані всієї історії людства, всіх рушійних сил, що керують світом, — яке це має значення? Мине небагато часу, і всі помруть, і вона, і Лестер, і ці люди. Нічого немає реального й одвічного, крім доброти, сердечної, людської доброти. Все інше минуще, як сон.
Розділ XLV
Трапилось так, що за кордоном — спочатку в Лондоні, а потім у Каїрі — Лестер знову зустрів ту єдину жінку, якщо не рахувати Дженні, яка йому колись справді подобалась. Він не зустрічався з Летті Пейс дуже давно, вона біля чотирьох років була дружиною Мальколма Джералда, а потім уже два роки — чарівною вдовичкою. Мальколм Джералд, банкір і біржовик з Цинциннаті, залишив своїй дружині велику спадщину. У неї була дитина, дівчинка, яку доглядала досвідчена няня, а сама вона жила завжди оточена поклонниками — цвітом усіх столиць цивілізованого світу. Летті Джералд була обдарована жінка, вродлива, елегантна, з вишуканими манерами, вона писала вірші, дуже багато читала, вивчала мистецтво і від усієї душі захоплювалась Лестером Кейном.
Свого часу вона по-справжньому кохала його, бо, пильно придивляючись до людей, не знайшла нікого, хто був би кращий від Лестера. Він здавався їй врівноваженим, таким спокійним. Він не терпів лукавства. Його не вабила фривольна легкість світських розмов, він вважав за краще говорити про прості й конкретні речі. Скільки разів їм траплялося, непомітно пішовши з бального залу, розмовляти де-небудь на балконі, дивлячись на димок його сигари. Лестер розмовляв з нею на філософські теми, сперечався про книги, розказував про політичне становище і про суспільні умови в інших містах, — одно слово, ставився до неї, як до розумної людської істоти, і вона довго, уперто сподівалася, що він їй освідчиться. Скільки разів, дивлячись на його велику голову, на коротко підстрижене каштанове волосся, вона ледве стримувалась, щоб не погладити його. Його переїзд до Чикаго був для неї жорстоким ударом, — тоді вона нічого не знала про Дженні, але інстинктивно відчула, що Лестер для неї втрачений.
А в цей час Мальколм Джералд, один з найвірніших і пристрасних її поклонників, в двадцятий чи тридцятий раз освідчився їй, і вона погодилась. Вона не кохала його, але треба ж було за кого-небудь вийти заміж. Йому йшов сорок п’ятий рік, і він прожив з нею всього чотири роки, протягом яких остаточно переконався, що його дружина — чарівна й дуже поблажлива жінка, яка вміє широко дивитися на життя. А потім він помер від запалення легенів, і м-с Джералд залишилася багатою вдовою. Дуже чарівна, досвідчена в світських справах, вона мала одну-єдину турботу — як витратити свої гроші.
Проте вона не виявляла здатності кидати гроші на вітер. З юнацьких літ ідеалом мужчини став для неї Лестер. Мізерні графи, лорди, барони, яких вона зустрічала в світі (а з роками в неї налагодились досить широкі знайомства і зв’язки), анітрохи не цікавили її. Їй до смерті обрид зовнішній лоск титулованих персон, що охотяться за доларами, з якими вона зустрічалась за кордоном. Вона добре розбиралася в людях, багато спостерігала, вміла схопити і соціальний, і психологічний бік того, що бачила, і, природно, не мала ілюзій щодо цих панів і втіленої в них «цивілізації».