І ось уже тінь смерті нависла над домом. Обличчя лікаря зробилося зосереджено-серйозним, сестра на все відповідала ухильно. А Дженні молилася — бо що ж тоді назвати молитвою, коли не пристрасне бажання, на якому зосереджені всі помисли, — тільки б Веста видужала! В останні роки дівчинка стала така близька їй; вона любила матір, вона вже догадувалася своїм дитячим розумом, як багато матері довелося вистраждати. А сама Дженні завдяки їй пройнялась дуже глибоким почуттям відповідальності. Вона тепер знала, що значить бути доброю матір’ю. Коли б Лестер захотів, коли б вона була його законною дружиною, як вона рада була б мати від нього дітей. І до того вона завжди відчувала себе в боргу перед Вестою; довге, щасливе життя — ось що вона зобов’язана дати своїй дівчинці, щоб спокутувати ганьбу її народження й раннього дитинства. Дженні з такою радістю спостерігала, як її маленька дочка перетворюється на гарну, граціозну, розумну дівчину. І ось тепер вона вмирає. Лікар Емрі викликав на консиліум знайомого лікаря з Чикаго. Вдумливий, доброзичливий старий тільки похитав головою.
— Лікування було правильним, — сказав він. — Видно, організм не досить міцний. Не всі однаково здатні боротися з цією хворобою.
Лікарі винесли вирок — якщо через три дні не буде зміни на краще, треба чекати кінця.
Від Дженні не вважали за можливе приховати правду; вона сиділа біля ліжка дочки без кровинки в лиці, без думок, заполонена одним почуттям, натягнута, немов струна. Здавалося, що вся її істота відгукується на кожну зміну в стані Вести, вона фізично відчувала найменший приплив сил у дівчинки, найменше погіршення.
Одна з сусідок Дженні, м-с Девіс, повна, немолода жінка, ставилась до неї справді по-материнському ніжно. Глибоко співчуваючи Дженні, вона разом з лікарем і сестрою з самого початку робила все, щоб не дати їй впасти у відчай.
— Ви б пішли до себе й прилягли, місіс Кейн, — говорила вона Дженні, бачачи, що та не зводить очей з Вести або без мети блукає по кімнатах. — Я тут за всім пригляну. Зроблю все не гірше від вас. Ви що ж думаєте, я не зумію? Я сама семеро народила та трьох поховала. Хіба я не розумію?
Одного разу Дженні розплакалася, припавши головою до її м’якого, теплого плеча. М-с Девіс поплакала з нею разом.
— Бідна ви моя, хіба я не розумію. Ну, ходімо зі мною.
І вона повела її до спальні. Але Дженні не могла довго залишатися сама. Через кілька хвилин, зовсім не відпочивши, вона вже повернулася до дочки.
І нарешті, одного разу, опівночі, після того як сестра впевнено сказала, що до ранку нічого трапитись не може, в кімнаті хворої почалась якась метушня. Дженні, яка тільки що прилягла в сусідній кімнаті, почула це і встала. Біля ліжка Вести, тихо перемовляючись, стояли сестра й м-с Девіс.
Дженні все зрозуміла. Підійшовши до дочки, вона впилася довгим поглядом у її воскове обличчя. Дівчинка ледве дихала, очі в неї були заплющені.
— Вона дуже квола, — прошепотіла сестра.
М-с Девіс взяла Дженні за руку.
Минали хвилини, вже годинник у передпокої пробив годину. Час від часу сестра підходила до столика з ліками і, вмочуючи хусточку у воду, змочувала губи Вести. О-пів до другої ослабле тіло ворухнулося. Почулось глибоке зітхання. Дженні жадібно нахилилася вперед, але м-с Девіс потягла її за руку. Сестра зробила їм знак одійти. Дихання припинилося.
М-с Девіс міцно обхопила Дженні за плечі.
— Бідна моя, хороша, — зашепотіла вона, побачивши, що Дженні здригається від ридань. — Ну, не треба плакати, слізьми горю не допоможеш.
Дженні опустилася на коліна біля ліжка й погладила ще теплу руку дочки.
— Веста, — благала вона, — не йди від мене, не йди.
Неначе здалеку до неї долітав ласкавий голос м-с Девіс:
— Не треба так убиватися, мила. Все в руках божих. Що він не робить, все на краще.