Безтурботний

— Тієї ж осені, засуджені на вічну погибель, ми із Стефаном втекли. Двома ротами менше. Ми вирушили на північ.

— Скільки вам було років?

— Мені дев’ять, йому дванадцять. У нас був план перебратися до Західної Німеччини. У той час там приймали біженців зі всієї Європи і годували їх — таким чином німці замолювали свої гріхи. Стефан вважав, що чим ми молодші, тим більше шансів у нас туди потрапити. Але на кордоні з Польщею нас зупинили. Проте ми дісталися Варшави й заночували під мостом, загорнувшись кожен у свою вовняну ковдру, за огорожею східного залізничного терміналу в районі Всходні. Ми знали, що тут можна відшукати шлепера — провідника, що переправляє людей туди, куди їм потрібно. Після кількох днів пошуків ми зустріли чоловіка, що говорив по-румунськи й називав себе провідником; він обіцяв перевести нас до Західної Німеччини. Щоправда, у нас не було грошей, аби йому заплатити, проте він сам знайшов ихід: сказав, що знає людей, готових викласти купу грошей за красивих циганських хлопчиків. Мені було незрозуміло, про що він говорив, Стефан же, навпаки, чудово все зрозумів. Він відвів провідника вбік, і вони довго про щось сперечалися; при цьому провідник час від часу показував на мене. Стефан тільки вперто мотав головою, і під кінець провідник сплеснув руками й, очевидно, здався. Стефан велів мені чекати, а сам кудись виїхав із ним на автомобілі. Я слухняно чекав, час ішов, а його все не було. Настала ніч, і я заснув. У перші дві ночі під мостом я раз у раз прокидався при звуку гальм товарних потягів, що прибували, проте незабаром мій молодий слух почав підказувати мені, що це зовсім не ті звуки, яких слід побоюватись. Отже, я заснув і прокинувся, лише коли ближче до півночі почув обережні кроки. Це був Стефан. Він забрався під ковдру і притиснувся до сирої кам’яної стіни. Я чув, що він плаче, проте продовжував лежати із заплющеними очима, не подаючи вигляду, що не сплю. І скоро знову стали чутні лише звуки поїздів, що прибувають. — Расколь підвів голову: — Ти любиш поїзди, Спіуні ?.

Харрі кивнув.

Провідник повернувся наступного дня. Він сказав, що потрібні ще гроші, і Стефан знову виїхав на автомобілі. Чотири дні по тому я прокинувся дуже рано і насамперед подивився на Стефана. Його не було всю ніч. Він спав, як завжди, із напіврозплющеними очима, в морозному повітрі виднілася хмарка пари від його дихання. На розпухлих, щільно стиснутих губах запеклася кров. Я узяв свою ковдру й пішов на вокзал. Там перед туалетами, також в очікуванні відправки на захід, розташувалася сім’я циган-кальдерас. Я заговорив зі старшим із хлопчиків. Він розповів мені, що той, кого ми прийняли за шлепера, насправді звичайний вокзальний сутенер. їх батькові він пообіцяв тридцять злотих, щоб той узяв із собою ще двох хлопчиків. Я показав хлопцю свою шерстяну ковдру. Вона була товста і красива — ми вкрали її в Любляні просто з білизняного мотузка. Хлопцю вона сподобалася. На носі був грудень. Я попросив, щоб він показав мені свій ніж. Він був у нього під сорочкою.

— Звідки ти знав, що у нього є ніж?

— У кожного цигана є ніж. Для їжі. Навіть члени однієї сім’ї завжди користуються тільки власними столовими приборами, побоюючись шаЬгіше — зарази. Той хлопець зробив вигідний обмін. Ніж у нього був маленький і тупий. На щастя, мені вдалося його нагострити в залізничній майстерні.

Довгим гострим нігтем правого мізинця Расколь почухав перенісся.

— Того ж вечора, щойно Стефан всівся в автомобіль, я запитав сутенера, чи немає у нього покупця і на мене. Він просяяв і попросив мене почекати. Коли він повернувся, я стояв у тіні під мостом і дивився на потяги, що йдуть і прибувають. «Йди сюди, сінті! — крикнув він. — У мене є хороший клієнт. Багатий партійний функціонер. Ну йди ж, у нас мало часу!» Я відповів: «Нам треба дочекатися поїзда з Кракова». Він підійшов до мене і схопив за руку. «Ходімо просто зараз, розумієш?» Я ледве діставав йому до грудей. «Ось він, дивися», — я вказав у бік колій. Він відпустив мене і підвів голову. Повз нас довгою низкою йшли сталеві вагони, із вікон виглядали бліді обличчя. Нарешті було те, чого я чекав. Скрегіт сталі об сталь, коли включилися гальма. Він перекрив усі звуки.

Харрі заплющився, неначе це могло допомогти йому зрозуміти, чи правдива розповідь Расколя.

— Коли повз мене поволі пропливали останні вагони, я побачив жіноче обличчя, що дивилося на мене з вікна. Я неначе зустрівся з примарою. Вона була схожа на мою матір. Я підняв скривавлений ніж і показав їй. Знаєш, Спіуніу це був єдиний момент у моєму житті, коли я відчував себе абсолютно щасливим. — Расколь мрійно ‘‘заплющив очі, неначе знов переживаючи цю хвилину. — Koke per koke. Голова за голову. Так албанці кажуть про кровну помсту. Найвище захоплення і найнебезпечніше сп’яніння з усіх, дарованих людям Господом.

— Що було потім?

Расколь розплющив очі:

— Знаєш, Спіуніу що таке baxt7.

— Поняття не маю.

— Доля. Успіх і карма. Те, що управляє нашим життям. Я знайшов гаманець сутенера, в ньому виявилося три тисячі злотих. Повернувся Стефан; разом із ним ми перенесли труп через колії та поклали в товарний вагон потяга, що йде на схід. Самі ми вирушили на північ. Два тижні по тому в Гданську ми пробралися на корабель, який довіз нас до Швеції. Звідти попрямували в Осло. Тут, у Тойені, була земельна ділянка, на якій стояли чотири фургони. У трьох із них жили цигани. Четвертий — старий, ветхий, із поламаною віссю — порожній. Він став будинком для мене і Стефана на п’ять подальших років. Тут різдвяного вечора ми відсвяткували мій дев’ятий день народження. Закутавшись у єдину вовняну ковдру, що залишилась у нас, ми їли печиво, запиваючи його молоком. Наступного дня ми вперше зламали кіоск і вирішили, що нарешті потрапили в підходяще місце. — Расколь широко всміхнувся. — Це виявилося простішим, ніж відняти у дитини цукерочку.

Досить тривалий час вони сиділи мовчки.

— У тебе такий вигляд, ніби ти все ще не до кінця мені віриш, — сказав нарешті Расколь.

— Хіба це має якесь значення? — грубувато парирував Харрі.

Расколь усміхнувся.