Безтурботний

— Звідки ти знаєш, що Анна тебе не любила? — у свою чергу запитав він.

Харрі мовчки знизав плечима.

Рука об руку, скуті наручниками, вони ввійшли до «Кишки».

— Не варто на всі сто відсотків розраховувати, що я впізнаю нальотчика, — попередив Расколь. — Цілком може бути, що це хто-небудь із залітних.

— Зрозуміло, — буркнув Харрі.

— Чудово.

— Та якщо Анна — дочка Стефана і він живе в Норвегії, чому його не було на похороні?

— Тому що він мертвий. Зірвався, коли ремонтував дах багато років тому.

— А мати Анни?

— Вони з сестрою і братом після смерті Стефана подалися на південь, до Румунії. Адреси її я не знаю, та і взагалі сумніваюся, щоб вона в неї була.

— Іварссону ти сказав, що родичі не прийшли на похорон, тому що вона накликала ганьбу на всю сім’ю.

— Невже? — У карих очах Расколя блиснули лукаві іскорки. — Якщо скажу, що збрехав, ти мені повіриш?

— Повірю.

— Однак я не брехав. Сім’я відкинула Анну. Для батька вона більше не існувала, він заборонив називати її ім’я у своїй присутності. Щоб уникнути таЬгіте. Розумієш?

— Чесно кажучи, ні.

Вони дійшли до будівлі Управління й зупинилися в очікуванні ліфта. Расколь пробурмотів щось нерозбірливе; вголос же він запитав:

— А чому ти вирішив, що мені можна вірити, Спіуні?

— Хіба у мене є вибір?

— Вибір завжди є.

— Набагато цікавіше, чому ти віриш мені. Хай ключ, який я тобі дав, дублікат ключа від квартири Анни, але ж зовсім не факт, що я знайшов його у вбивці.