Безтурботний

— Він професіонал. Не звик нічого залишати на волю випадку. Стіне Гретте була засуджена ось із цієї миті. — Харрі зупинив запис на тому місці, де нальотчик заходить до банку й оглядає приміщення, неначе скануючи його. — Як тільки Лев Гретте побачив її і зрозумів, що, можливо, вона його впізнає, він тут же вирішив — вона мусить померти. Тому він цілком міг використовувати її як заручницю.

— Абсолютно холоднокровно.

— Не те слово. Єдине, що я не зовсім розумію, — навіщо йому йти на вбивство, якщо його однаково вже розшукують за минулі пограбування?

Вебер увійшов до вітальні, тримаючи в руках тацю з кавою.

— Так, але Лева Гретте ніхто не розшукує за минулі пограбування, — сказав він, обережно ставлячи тацю на журнальний столик. Вітальня мала такий вигляд, мовби відтоді, як її вмеблювали ще у п’ятдесяті роки, нічия рука її не торкалася. Плюшеві крісла, піаніно й запорошені рослини на підвіконнях створювали дивне відчуття спокою, навіть маятник годинника, що висів у кутку, гойдався безшумно. З портрета, що стояв у рамці за склом на каміні, беззвучно сміялася сивоволоса жінка з сяючими очима. Тиша поселилася тут, коли вісім років тому Вебер овдовів. Усе навколо нього замовкло раз і назавжди; здавалося, навіть із піаніно тепер не видобути ні звуку. Квартира розташовувалася на першому поверсі старого будинку в Тоєні. Й шум транспорту, що доносився з вулиці, лише підкреслював тишу, яка панувала тут. Обережно, неначе це був музейний експонат, Вебер влаштувався в одному з двох крісел із високими спинками.

— Нам так і не вдалося знайти жодного доказу, що Гретте був причетний до якого-небудь пограбування. Ні прикмет, отриманих від свідків, ні доносів інформаторів, ні відбитків пальців або якихось інших речових доказів. У звітах лише вказувалося, що він є підозрюваним.

— Гм. Отже, поки у Стіне Гретте не з’явилася можливість його здати, він, можна сказати, залишався людиною з кришталевою репутацією?

— Цілком вірно. Печиво?

Беате похитала головою.

У Вебера був вихідний, проте Харрі по телефону наполіг на тому, щоб вони заїхали до нього. Він знав, що Вебер неохоче приймає гостей, але це нітрохи його не збентежило.

— Ми попросили чергового криміналіста звірити відбиток пальця на пляшці з-під кока-коли з відбитками Лева Гретте, відомими по тих пограбуваннях, в яких його підозрювали, — сказала Беате. — Але він нічого не знайшов.

— Як я і говорив, — зауважив Вебер, поправляючи кришку на кавнику, — Лев Гретте ніколи не залишав на місці злочину ніяких слідів.

Беате погортала свої записи.

— Ти згоден із Расколем, що цей злочин здійснений Левом Гретте?

— Ха. А чом би й ні? — Вебер почав розливати каву по чашках.

— Тому що жодне пограбування, у причетності до яких його підозрюють, не здійснювалось із застосуванням насильства. І потім, вона все-таки була його невісткою. Вбити, бо тебе можуть упізнати, — чи не дуже це слабкий мотив для вбивства?

Вебер припинив розливати каву й уважно подивився на неї. Потім поглянув на Харрі, який тільки мовчки знизав плечима.

— Ні, не дуже, — нарешті сказав він і знову зайнявся кавою. Беате болісно почервоніла.

— Вебер у нас поборник класичної школи, — мало не вибачливим тоном почав Харрі. — Він вважає, що вбивство за визначенням виключає скільки-небудь раціональні мотиви. Існують лише приводи, різною мірою складні та заплутані, але завжди невмотивовані, хоча в деяких із них часом удається вгледіти щось схоже на здоровий глузд.

— Саме так, — згідно кивнув Вебер, відставляючи вбік кавник.