Безтурботний

— На серці?

— Та ні, ззаду й нижче. Як же це?.. Нирки? Печінка? Селезінка? Ага, ось! Відчуваю приплив тепла до селезінки.

На іншому кінці проводу Ракель чи то схлипнула, чи то розсміялася. Так до пуття й не зрозумівши, Харрі натиснув на кнопку автовідповідача.

«Привіт, це знову я…»

Харрі відчув, як серце ніби сколихнулось, і зреагував раніше, ніж устиг про щось подумати, — відключив телефонну приставку. Але було пізно: слова, вимовлені ледь хрипкуватим жіночим голосом із вкрадливими інтонаціями, продовжували витати в повітрі, відлунюючись од стін кімнати.

— Що це там у тебе? — запитала Ракель.

Харрі важко перевів подих і зрештою зміркував, що відповісти, хоча й розумів, що вже занадто пізно:

— Та так, радіо. — Відкашлявшись, він вів далі: — Коли знатимеш, повідом, яким рейсом ви прилітаєте, — я вас обов’язково зустріну.

— Певна річ, повідомлю. — В голосі її й досі проступав подив.

Повисла незручна пауза.

— Ну гаразд, мені час, — врешті сказала Ракель. — Давай здзвонимось увечері, годині о восьмій.

— Чудово! Тобто ні, я буду зайнятий.

— О-о! Сподіваюся, чимось приємним?

— Ну-у… — Харрі трохи запнувся. Потім, набравши більше повітря, він випалив: — В усякому разі, в мене буде зустріч із жінкою.

— Навіть отак! І хто ж ця щасливиця?

— Беате Льонн. Новий інспектор Відділу пограбувань і розбійних нападів.

— Із якого приводу?

— Треба поговорити з чоловіком Стіне Гретте, тієї, що застрелили під час пограбування на Бугстадвеєн. Пам’ятаєш, я тобі розповідав? А ще із завідувачем відділення банку.

— Гаразд, удачі. Здзвонимося завтра. Зачекай, тут Олег хоче побажати тобі доброї ночі.

Харрі почув поквапливе дитяче тупотіння, і в слухавку важко задихали.